Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Коли я опустив погляд, площа вже спорожніла.

Зайшовши у будинок, я одразу відчув, як усе змінилося. Будинки — прагматичні й невблаганні. Тільки-но щось у вашому ставленні до них змінюється, вони відвертаються. Емі забрала комп’ютер, деякі книжки, частину одягу. Це було навдивовижу бентежно — бачити, що забрано так мало, що така мала частинка прожитого разом життя визнана вартою того, щоб забрати її з собою.

Я пошкутильгав до вітальні, постояв у центрі. Дістав цигарки і закурив одну, подумки — з внутрішнім протестом — говорячи собі: ось і все. Але я не міг так просто це пережити. Відчинив двері на балкон, вийшов туди.

Люди не йдуть, і це найбільший злочин померлих і тих, хто нас кидає. Вони лишають по собі луну, і з цим відлунням тим, хто любить їх, доводиться жити решту свого життя.

Я майже не спав уночі, й наступної ночі теж. Мій розум, може, і здатний був якось заспокоїтися, а от плече — ні. Боляче було лежати горічерева, долілиць, на боці. Боляче було сидіти. Боліло існування у будь-якій позі, загалом.

Дні я проводив у вітальні чи на балконі, куди я врешті-решт просто виніс крісло і повертався у будинок тільки для того, щоб спробувати заснути. Спати надворі було надто холодно.

За два дні нарешті випав сніг.

Його випало дуже багато і вночі. Я проґавив початок справжньої зими, бо нарешті зміг заснути, й ахнув, коли вийшов на балкон.

Усе було біле, все, скільки бачило око. Я знав, що нічого не зникло, що воно там, під снігом, але на мить повірив, що світ створився заново — як це завжди буває.

Я люблю сніг, завжди любив. І в любові цієї миті я страшенно шкодував, що Емі немає, що вона не прокинеться, не закутається в халат і не вийде на балкон подивитися на сніг разом зі мною. Що я не стоятиму поруч із нею, здригаючись і не звертаючи уваги на холод, вдивляючись у білий світ і відчуваючи, що ми народилися заново, в новому житті, яке створимо для себе.

І тоді я нарешті заплакав — дико й невтішно.

Вдень я змусив себе замислитися про поїздку до міста. У мене закінчувалися харчі, на яких я прожив останні два дні,— кава й цигарки. Перевіряючи, чи є у гаманці готівка, я знайшов між купюрами дещо — маленький пластиковий прямокутник завтовшки як кредитна картка і завбільшки десь в одну шосту від неї.

То була картка пам’яті, яку дав мені Ґері,— від камери, на яку він зняв Емі в Беллтауні. Я й забув про неї.

Я пішов у кабінет і вставив її у кард-рідер, під’єднаний до мого ноутбука. На диску було всього чотири файли. Перші два — фото, які я вже бачив. Навіть тепер, при максимальному збільшенні й попри доконаний факт, що це Бен, впізнати його було неможливо. Я не міг себе звинуватити у нездогадливості чи неспостережливості, як не старався. Третім файлом був вордівський документ. Я клацнув на нього двічі, й коли нічого не сталося, вирішив, що файл пошкоджено і він не читається. Аж тут він нарешті відкрився, і я зрозумів, що це він просто величезний — десятки тисяч слів, якісь діаграми.

Я прокрутив документ, намагаючися зрозуміти принцип, за яким його організовано. Здається, жодного принципу не було. Він починався з переліку людей, яких Ґері вважав непроханцями (Френк Ллойд Райт, Йоганн Себастьян Бах, Вічний Жид, Нікола Тесла, Осіріс, вампіри, будівники Стоунгенджа, Томас Джефферсон, усі Далай-Лами і ще купа імен). У перелік було включено й старозавітних пророків, бо вони жили надто довго — по чотири, п’ять, вісім сотень років. Звісно ж, одна людина так довго не проживе, писав Ґері: в Біблії йдеться про одну й ту саму душу, що населяла різні тіла. Далі він переходив до іншої квазіісторичної постаті: людини, що в ранок свого народження отримала від трьох візитерів «дари» — символічне позначення досвіду з попередніх життів. Ґері стверджував, що матері хлопчика насправді обіцяли, що Дух Святий зійде не на неї, а на її сина.

Обіцянка життя вічного. Господь, пастир наш. Отець, Син, Дух Святий.

— Ох, Ґері,— тільки і сказав я.

Я читав далі й розумів, що навіть у день своєї смерті він приховував правду. Він говорив так, ніби непроханці були окремим явищем, групою осіб, які знайшли спосіб прожити багато життів, таким собі ковеном істот, відмінних від решти людського роду. Але вірив він в інше.

Він писав, що слово «кошмар» пов’язане з уявленнями скандинавів про «нахт-мару» — демона, який всідається сплячим на груди, і що довгий час погані сни вважалися ознакою того, що то лихі духи шукають шлях всередину людини. Він стверджував, що первісно повитухи мали відшукувати здорових вагітних жінок, чиї немовлята виживуть, аби в них могли вселитися старіючі непроханці. Він відзначав, що ніхто не знає, як саме працюють антидепресанти, і припускав, що вони просто мають приховати невдало підселеного непроханця — і саме тому після ремісії приходить ще гірше страждання й думки про самогубство, бо самогубство — це несвідоме бажання позбутися непроханого гостя, загарбника, істоти, що росте всередині й загрожує захопити наше життя. Він також вважав, що цим можна пояснити схильність людства до різноманітних наркотиків й алкоголю: вони дозволяють розм’якшити основну особистість і ненадовго випускають на волю непроханця, дають йому змогу керувати нашими вчинками. Непроханець менш стриманий, досвідченіший, просто інша людина, і саме тому ми поводимося настільки інакше в такі моменти. Вочевидь, саме через цю теорію Ґері кинув пити, і саме