Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Я так часто вагалася, так багато роздумувала, так рідко була сміливою та однозначною, що те все, мої думки, роздуми, болі, жалі, переживання могутнім потоком нахлинули на загату зовнішнього спокою.

А тут її раптом прорвало.

Дзенькнув, розколовшись надвоє, залізний нашийник.

— Тисячі людей живуть під землею. І мільйони — під рабським ярмом. І тут така з’явилась я — здатна зцілювати рани, чути емоції, мотиви, радості й жалі. Здатна нищити і будувати в таких масштабах, що важко уявити. О, так, звісно, я хочу лишитись тут через кохання. До слова, мене тягне до Тиграна, і дуже сильно, але через тебе та ще одного придурка, з яким завжди було складно й незрозуміло, я боюсь сама собі зізнатись, що відчуваю. Але, звісно, тут я через кохання. Не тому, що відчуваю щем в серці, коли зцілюю чиїсь рани. Не тому, що зустріла стількох дивовижних людей, хай навіть двоє з них — убивці. Не тому, що Ханна мало не втонула в болоті, рятуючи Златодару, яка за мене віддасть життя. І не тому, звісно, що й інші мої друзі на це здатні. І не тому, що кілька місяців тому ту ж Златодару врятувала я. А якби ти раптом виявився правий? Звісно, я була б зобов’язана покинути його і вернутись в світ, де була коханкою багатія і таємно зітхала за тобою, зрадником. Знаєш, коли я поряд із Ханною, мої сили сильнішають. Я бачила його, Артура. Уві сні. Він мав обручку. Хотів, аби я була його дружиною. Я можу вернутись до нього, звісно. То буде шок для всіх, бо ж мене вбила блискавка. Та все ж. Вернулась би. З тобою під руку. Щоб стати його жінкою, жити в розкоші з чудовим чоловіком. Тому що він насправді — чудовий. Але штука в тому, що не коханий. Бо я — не його. Як і не твоя — давним-давно. І не Тигранова. Навіть якщо його кохаю. Я — це тільки я. І належу сама собі. І, можливо, цій дивній Патрії, що заснула так давно, але яку я чомусь щодень люблю дедалі більше. Наче я тут народилася. Наче я тут зірвала з себе ярмо. Наче вперше зітхнула вільно. І знаєш, що? Так воно й було. Я не вернусь в Україну. Хоч там мої батьки і брат, і Артур, з яким варто було б, мабуть, попрощатись. Я лишуся тут. Не через Тигр... ні, через нього. Через Либідь, Златодару, Ханну, Вишену, Всевлада, Ждана, Волю. Бо вперше в житті я відчуваю, що можу і хочу чогось більшого, аніж просто читати книги й ходити на прийоми в розкішних сукнях. Зрештою, я й у цьому світі можу це собі дозволити. Я лишуся тут. Знаєш, коли я це усвідомила? Коли спав металевий нашийник з шиї Вишени. Коли я захотіла, аби він розколовся на дві частини — і так сталось. І, чорт забирай, Тарасе, хіба можу після цього я зрадити їх і піти? Я лишуся тут... Бо я — Стожар.

Я важко дихала, а в горлі пекло від палкої промови, яка вилилась з думок, несподівано чітко й гучно сформувавшись. Були тільки ми серед лану, поряд — шумиста ріка. Десь позаду, далеко — ліси, попереду, зупинившись на віддаленому пагорбі, чекали нас усі інші. І світ раптом став таким великим. І вагання розширились в ньому, а тоді луснули, як мильна бульбашка. Поступившись місцем страхові, пристрасті, захвату. Сміливості.

І тут я раптом побачила, як Тарас посміхнувся. Думала, його пригнітить моя промова, як завжди, десь хвилювалась, чи не ображу. Але — ні. Призахідне сонце плуталося в його рудому волоссі, легкими цілунками торкалось щік. Смарагдові очі мерехтіли.

— Ти підкориш цей світ, птахо. Коли повернусь, то малюватиму тебе. Серед цих ланів. І тільки тут. І люди думатимуть, що я збожеволів. А так воно й буде. Але якщо твоє рішення таке, — я скорюся волі Стожара. Я тобі не потрібен, а без тебе тут загину. Можливо, навіть там... Але то вже не твоя турбота — думати про це. Ти вже давно не Анна. Пробач, що не бачив цього. Ти — не лише вона. І я вдячний долі, що ми зустрілися.

Я простягнула руку і торкнулась його щоки.

— Я люблю тебе, Тарасе. І завжди любила. Я хочу, аби ти це знав. Але тепер я в цьому світі. І я — цей світ.

— А я люблю тебе, Анно-Стожаре. І хочу, аби ти знала — я теж в команді тих, хто віддасть за тебе життя, якщо буде потрібно, — він узяв мою руку і поцілував долоню. Вперше в цьому світі торкнувся моєї шкіри губами і це викликало тільки приємні думки.

— Я надто довго боялась заговорити з тобою так. Мені було легше сприймати тебе, як саму лишень провину, як її результат. Так просто було сердитись на тебе або вважати, що відправлю тебе додому — і можна буде себе пожаліти, відпочити, знову десь сховатись. В своїй шкаралупці. За спинами сильніших. А насправді сказала все — і вперше почула сама. Але зовсім не знаю, що тепер робити. Що робити... взагалі.

— Ти знаєш. Ти просто боїшся озвучити. І так вірно. Просто роби, коли прийде час. І коли інші будуть готові. Я люблю тебе, Анно-Стожаре. Я пам’ятаю той рів. І якщо раптом... просто й ти пам’ятай мене. Гаразд?

Я вдарила коня п’ятами, востаннє провівши пальцями по обличчю Тараса і забравши руку.

— Гаразд. Їдьмо. Сьогодні відпочинемо. А завтра, я відчуваю, наша нова ціль буде зовсім близько.