Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

думала, що з дитиною... словом, то ледь помітні промінці, геть слабкі. Якщо брати навіть зв’язок Тиграна й Либеді, то він прямо-таки палахкотить, бо вони — кровні родичі і люблять одне одного. Міцні нитки тягнуться від них до Дикого краю, де Ждан та двоє їхніх братів. А тут... Я не розумію.

Тарас якусь мить мовчав.

— Але ж вона не проти пошуків хлопчика, правда? Тож дай їй шанс. Не забувай, що то — не тільки дитина Вишени, а й белата, який зрадив її і забув. Через цю ситуацію вона й опинилась у Бактрії. Вишена може майже не пам’ятати сина, врешті-решт. Хай просто мине час. А там придумаємо, що робити, якщо вона не впорається з роллю мами. До того ж... дивлячись на те, як Ханна бореться за них, можна сказати, що в малого буде така собі хрещена... Трохи ненормальна, бо ти тільки згадай, як вона стрибнула, рятуючи Златодару. Але безмежно відважна. З нею малечі не буде чого в цілому світі боятись.

Я усміхнулась. Так, за це можна не хвилюватися. Знову глянула на Тараса і його одяг.

— Ви з Вишеною більше схожі на брата і сестру, ніж зі мною. Ти взагалі став викапаним середньовічним персонажем через оце все.

— Ти також. Я б тебе зараз намалював! — сказав він і затнувся, бо я спаленіла. Кашлянув і вимовив: — Я не...

— Все гаразд, — мовила я знічено. А тоді все ж не втрималась від злісного коментаря: — Просто... колись я б багато віддала за такі твої слова. А зараз... добре, що ти не маєш часу малювати. Я б не хотіла.

— Ого. Аж так? Ти не хотіла б саме цього, чи й... — спитав він раптом роздратовано. Зеленаві очі зблиснули в світлі призахідного сонця.

— Узагалі нічого. Я ще вагалась, коли ти тільки з’явився в тій річці... і якийсь час опісля. Але я б не хотіла нічого вертати. А ти б хотів? — спитала здивовано. — Тарасе, між нами сталось так багато усього.

— І все те лишилось в іншому світі. А ми зараз тут. І ти казала, що лишишся, навіть знайшовши шлях назад. Може... може, я теж би цього хотів? Не повертатись туди?

Я оніміла на мить.

— І залишитись тут, де щомиті чигає небезпека? Ти ж бачиш, де ми! Рів із кістками забув?

— Не забув тільки Маргариту, що в комі. Через мене, — мовив він гірко.

— О-о-о, втеча. Як гарно. Що ж — якщо захочеш, то залишишся. Я тебе не спроваджуватиму. Але шлях цей я все одно маю пізнати, — я відчула, як від його слів мене тихо сповнює шал. Думки про Вишену і її малого одразу витіснились злістю. То він... він вирішив зостатись? Якого... якого... чого б це раптом? Що за дурня? Я... я... я на таке пішла, щоб отримати допомогу Всевлада та Ханни, ми стільки пройшли, ми знайшли Вишену! До моменту, коли ми втрапимо до Колісії і я знайду інформацію про те, як відіслати назад Тараса, якого в цьому світі вважаю своєю персональною проблемою, лишилось геть мало! І тут... він заявляє, що не проти жити в Циркуті? — Але знай, що з угоди, яку я уклала з дарвенхардцями, ти не знаєш пункту про те, що за секрети, які допоможе дізнатись мені Всевлад, я маю для нього убити одинадцятьох людей! Ти тут з моєї вини, я затягла тебе своїми емоціями, спогадами, провиною! Тебе, людину, яка розлюбила мене і завдала так багато болю, а не чоловіка, що кохає, що перевернув би світ, аби знайти мене, якби знав, що я жива! Так, звичайно, залишайся! Хай тебе тут уб’ють, і це теж стане моєю провиною!

— Стожаре, не варто... — обернулась до нас Либідь, коли мій монолог став гучнішати. Інші теж поозирались.

— Не втручайтесь! Їдьте вперед! — крикнула я і знову звернула злий погляд на Тараса, що від моїх слів зблід. Кінь неспокійно мотнув головою, коли я натягла повіддя, зупиняючи його. Тарас зупинив свого. За якийсь час решта віддалились і ми опинились самі.

Зрештою я зітхнула:

— Я не хотіла кричати, пробач.

— Аню, якого біса? Що ти пообіцяла Всевладу? Через мене?

— Ні, це не через тебе. Пробач, справді! Я взагалі маю дізнатись про те, ким стала, а він може допомогти. І ще... взагалі, були обставини. Я й наобіцяла. Якщо мені вдасться спровадити тебе в безпечний світ, наш світ, це буде чудовим дивом. Я просто поки не знаю, як. Але, будь ласка, не опирайся. Я не витримаю, якщо й ти лишишся в цьому божевіллі.

— Тоді я хочу, аби ти пішла зі мною. Також. Плюнь на все. Ти нічого не винна нікому в цьому світі, — мовив він тихо.

Я похитала головою.

— Аню, те, що ти знову закохалася, не позбавляє тебе права вибору.

Я витріщилась на Тараса. Наче бачила його вперше.

Все в цьому світі міняється. Крім його думки про те, що жінкою може керувати лише кохання.

Може, я теж так думала колись? Раніше? До Бактрії, до