Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Я відчула, як горло стиснула невидима рука. Такий довгий шлях... ми її знайшли. Тепер треба думати, як іти далі. І якою буде роль Вишени в цьому всьому.

— В безпеці, — відповіла я так само неголосно, вдивляючись їй в обличчя. — Ти впізнаєш мене?

Вона кивнула.

— Ти стала однією з них? — спитала хрипко. — Пригадую, що колись, в Сколісі, коли я хотіла піти до Дарвенхарду, ти дала мені по пиці.

— Мій шлях був довгим, — мовила я, не опускаючи погляд. Шукала в її очах... що? Тепло, любов, якими вони завжди сяяли, енергію життя, якої були сповнені раніше? Але зараз там були біль і пітьма, пітьма. Чорна, вона зробила темнішим навіть той неймовірний зелений колір, надавши йому холодного відтінку. — Пробач, що йшла так довго.

— Ти прийшла за мною? Навіщо?

Останнє слово боляче різонуло слух. Тріснула гілочка в вогнищі. Я почула, як поряд із ним хтось заворушився, прокинувшись від наших голосів.

— Просто прийшла. Щоб забрати тебе звідси і зробити вільною. Я ж колись обіцяла не віддавати тебе їм. Але не була достатньо сильною, щоб дотримати слова. Тепер — так.

Я простягла до неї руку.

— Але тепер ти — дарвенхардка. Ти сама стала ними! — скрикнула Вишена, втискаючись в стіну. Я опустила долоню, не наважуючись наполягати.

— Що вони зробили з тобою? — голос Анни пролунав неголосно і лагідно, коли дівчина опустилась на коліна поряд зі мною. Я ледь стримала полегшене зітхання — боялась, що Стожар зараз буде схожою на мене, а це могло лишень налякати Вишену. Але ні, дівчина була в своїй замаскованій подобі. Вишена перевела погляд на неї:

— Все.

— Дай мені руку, — попросила Стожар.

— Хто ти така?

— Мене звуть Анна. Я тебе не скривджу. Ну ж бо... Дай мені руку.

Вишена несміливо вклала свої пальці в долоню Стожара.

І завмерла, коли місце дотику їх рук замерехтіло золотистим сяйвом. Мимоволі смикнула рукою — але Анна тримала міцно. Іншою рукою вона торкнулась моєї. Щоб набратись сил.

— Хто ти така? — вдруге спитала Вишена.

— Люди називають мене Стожаром. Зараз не бійся. Я хочу допомогти.

Я дивилась на її силу, вперше відчуваючи трепет.

Подряпини та ранки на тілі Вишени загоювались на очах. Шкіра стала виглядати оновлено-свіжою. Бруд і порох зникали з неї, розчиняючись хмаринками в повітрі. Вигоріле, сплутане волосся, заплетене невідь-коли в неохайну косу, розсипалось по плечах, випрямляючись та набуваючи блиску. Я помітила, як буквально на очах зникли в ньому кілька сивих пасем. Обличчя дівчини зарум’янилось, тоді як Стожар миттєво зблідла. Але вона не розмикала рукостискання. Тоді відпустила мою долоню.

Водночас із цим впав додолу металевий нашийник, розколовшись надвоє.

— Вишено, мені потрібні обидві твої руки.

Я вже бачила таке одного разу. Анна на мить відпустила долоню Вишени, щоб взятись обома руками за її зап’ястя. Тільки цього разу її шкіра не запалала вогнем та болем.

Вишена здивовано зойкнула, але, судячи з розгубленого виразу її обличчя, сама не могла пояснити, чому.

Світіння під долонями Стожара раптом стало таким яскравим, що осяяло всю печеру, а тоді перетворилось на клуби пітьми. Анна відсмикнула руки, але пітьма не хотіла зникати і сполучала дівчат ще якусь мить. Зрештою, Стожар просто труснула пальцями і все зникло.

— Ти народила хлопчика, — промовила вона, похитнувшись. Я підтримала її за плече. Виглядала Анна нездорово.

Вишена кивнула, дивлячись на неї з сумішшю страху та захвату.

— На острові Topic, так? Згодом тебе забрали в Розар, розлучивши з малюком. Але зв’язок матері і дитини неможливо знищити, скільки б часу не минуло. Зараз твій син там, — Анна вказала рукою напрямок.

— Ти показуєш на південний захід, — промовив Всевлад. Усі інші теж попрокидалися — через спалах. Але я й не помітила цього — так була захоплена дійством. — А Topic — на півночі Бактрії.

— Я не можу дізнатися, хто, але дитину забрали звідти. Куди забирають дітей з цього острова? — спитала його Анна.

— Не знаю. Могли купити, щоб ростити з нього маленького служку. Часом белатки люблять, аби, скажімо, їх діти мали таку забавку, — стенув плечима дарвенхардець. — Але хлопчик живий, так?

— Так.

— Ви хочете його знайти? — спитала Вишена. Її голос пролунав якось дивно. Безрадісно.

— Так, хочемо. Але про все — завтра, —