Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Анна була такою блідою, що я насправді почала за неї хвилюватись. Тим паче, що поряд не було Тиграна, готового вічно її підтримувати, та інших павутинців. Вони лишились з Тарасом — так наказала сама Стожар. А на дно Розару ми спустились утрьох. Всевлад був зосередженим і спокійним. І мені подобалось, що серед пекла я опинилась саме поряд із цим могутнім та мужнім чоловіком. Ніжність по відношенню до мене ніколи не була єдиною його чеснотою.

Був ранній ранок. Пилюга за ніч справді опала — і з дна Розару ми бачили небо, затягнуте пеленою хмар. Рухались вони стрімко — виглядало, наче збирається на дощ. Я згадувала, що чула про ці місця, і сподівалася лише, що ми не застанемо тут зливи.

За десять кілометрів на північ від Розару паралельно йому йшов найближчий водяний канал. Коли починались сильні дощі, води в ньому виходили з берегів і затоплювали усі довколишні ущелини. Всевлад не розповів цього нашим супутникам, та і я змовчала, але насправді більшість рабів загинули не тоді, коли майстрували штучні ріки, а коли було зруйновано дамби на кордонах і та подія співпала з величезною зливою. Тодішня повінь забрала життя не лише підкорених, а й багатьох белатів та дарвенхардців. Наші попередники самі створили найбільше горе Лихогір.

Відчутно потепліло і ми полишали хутряні плащі в будиночку, одягнувши тільки шкіряні куртки. Я почувалась від цього тільки краще — не любила одяг, що сковував рухи. А ще Стожар попросила мене не одягати рукавиці. Згодом я зрозуміла, навіщо.

Вона часом непомітно торкалась моєї руки. Це додавало їй сили.

І вона йшла дном урвища з блідим, рішучим обличчям, щосили намагаючись приховувати свої емоції. Адже саме починався робочий день в кар’єрі — і його заповнювали виснажені підкорені.

Крокували ми довго — години зо дві. Розмовляли зовсім мало і тихо, бо не було про що. Я почала нервувати. Видно було, що Анна — теж. Але спитати її про причини я не могла — довкола то тут, то там мелькотіли сервуси, подекуди — дарвенхардці. Сипались згори камінці та пил, довелося знову обмотати голови шалями. Гул голосів і дзенькіт кирок відлунював стінами кар’єру, спричиняючи фантастичний шарварок. Для мого надзвичайно чутливого слуху то було мукою.

— За уступом, — прошепотіла раптом Анна і стиснула мою руку. Я мимоволі зробила те саме у відповідь.

Ми завернули за червонястий виступ скелі, що був попереду, і зупинились. Праворуч гору саме продовбували кирками, аби потім вбивати дошки в тріщини. Підкорені буквально «обліпили» верхівку уступу, утримуючись на канатах. Я хаотично роззиралась довкола, вишукуючи знайомий образ — але людей було дуже багато, надто зливались вони усі в своєму лахмітті, брудні, худі. Хмари пилюки приховували риси їх зовнішності. Робота навколо більш нагадувала хаос.

Тоді заплющила очі. Гул голосів та стукіт заліза об камінь розривав простір. І спершу я не могла приділити нічому більшої уваги. Не могла нічого вирізнити.

— Ану не дивись так на мене, стерво! — гаркнув неподалік якийсь сервус. Я виділила його голос, сама не розуміючи, чому. Зробила крок уперед, не розплющуючи очей, радше відчула, аніж вловила слухом, як хруснуло каміння під чоботом. Ляснула нагайка, а за нею пролунав не крик, ні. Зранене гарчання.

І воно... воно було мені знайоме. Чомусь. Якісь нотки, що лишились від голосу тієї, яку я так хотіла колись врятувати, пронизали те гарчання.

— Я знайшов її, — прошепотів Всевлад тихо. Я кивнула і розплющила очі.

— Я також.

Але не встигла роздивитись довкола як слід, бо Всевлад раптом схопив мене за руку і притягнув до себе, зазираючи в очі. Погляд його був напруженим.

— Забирай усіх і чекайте нас з Вишеною там, де ми робили першу зупинку в передгір’ї. Пам’ятаєш, як туди доїхати?

— Так, але... — хотіла було заперечити. Не для того я здолала такий шлях, аби зараз не мати змоги навіть підійти до дівчини.

— Ви прибудете туди завтра ввечері, якщо не зупинятиметесь на ніч. Тоді чекайте на нас. І візьміть мого коня. Зрозуміла?

Я завагалась і Всевлад труснув мене за плече.

— Добре.

Він кивнув і підштовхнув мене до ошелешеної Анни.

— Ідіть.

Нам лишалось проїхати останні двадцять кілометрів вузькими коридорами. Був вечірній час, але сутінки вже надто міцно обіймали скелі — завдяки хмарам, які задощили одразу ж, як ми покинули Розар. Я підганяла всіх, змушувала їхати швидше, але ми не мали права панікувати, бо ж зустрічі з воїнами на шляху назад ніхто не відміняв, а тепер я була єдиним дарвенхардцем, а значить і найвпливовішою людиною в усій нашій компанії. Брехня давалась мені легко, але серце стукало все сильніше. Я хвилювалася за Всевлада, за Вишену, за той клятий дощ, який періщив, мов сказився,