Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

її плакати, а так читання є цілком комфортним, хоч долати великі відрізки тексту все одно важко. Та, помітила я, до кінця книги Стожару лишилось вже дуже небагато. Її чоботи і шкарпетки валялися поряд на землі. Я байдикувала біля входу в печерку, сплівши на грудях руки і спершись на стіну. Треба було йти набрати води чи зробити ще щось корисне, але я вловила себе на думці, що треба і хочеться — речі різні. А от слова Тиграна мене зацікавили.

— Підемо на полювання?

Якщо він і здивувався, то не надто це показав. Зазвичай ми полювали або поодинці, або по двоє — я та Всевлад або Тигран із Либіддю. Але зараз я просто хотіла ще руху, поки день не закінчився.

— Давай, — сказав Шукач.

Я взяла свої лук та стріли, що були припертими до стіни, а Шукач — свої, що були прив’язані до сідельних сумок. Його лук був меншим за мій, дерев’яним, і використовувався Шукачем виключно для полювання на звірів. І хоч я вже мала можливість переконатись, що стріляє Тигран дуже добре, та в бійці, знала, обов’язково надасть перевагу своїм двом довгим ножам. Сервуську зброю носив тільки при сторонніх, геть неохоче.

Ми повернулися на кілометр назад, де земля справді була помережана слідами від малих ратиць. Простягались вони на північ, в обхід групки скель, одна з яких і стала нашим прихистком на ніч. Південніше пролягла площина, поросла вже давно вижовклою і підгнилою під снігом, що зійшов, торішньою травою, але тварини, що звикли мешкати тут, справно підтримували нею своє існування. Щоправда, зараз, після зими, вони були худими — гірські козли могли втратити третину своєї маси, щоб вижити, і зазвичай так і траплялось. Але нам згодиться все.

Ми доволі довго йшли кам’янистою рівниною крізь рідкі чагарники, переслідуючи сліди, що подекуди геть зникали, але згодом знову траплялись. В повітрі відчувався прилив тепла, навіть ввечері. Наставала весна.

Незабаром рівнина стала кренитись, перетворюючись на що далі, то менш пологий спуск. Западали сутінки. Скелі попереду вже палали тільки на вершинах.

Тигран ступав нечутно і я вкотре подумала про те, що ми дуже схожі. Зловила на собі його погляд.

— Чого витріщився? — спитала. Без злості, радше за звичкою. Він пирхнув.

— Думаю про те, що ніколи раніше не полював поряд із найнебезпечнішим хижаком в імперії.

— Це що, комплімент?

— Можливо. Але і ти виглядаєш замисленою. Увесь день. Ти очікуєш на зустріч із Вишеною чи боїшся її?

— Нічого я не боюсь! — огризнулася. — Просто... не уявляю, як все мине, — мимоволі стала говіркою. Ми з Тиграном друзями не були, але за час, проведений поряд у мандрівці, я усвідомила, що порадник з нього непоганий. — Анна каже, що ми неподалік. Судячи з того, куди вона нас веде, ми за два дні опинимось в кар’єрі Розар, там видобувають велике каміння, з якого закладають фундаменти оборонних стін.

— Ти любиш її? Вишену?

Я кинула погляд на Шукача, але він не говорив із прихованим знущанням. Та й дивився тепер не на мене, а вперед — ми наближалися до різкого обриву.

— Любила. Тепер уже й не знаю. Мені здається, я розучилася.

Тигран пирхнув.

— Дарвенхардко, не верзи дурні. Неможливо розучитися любити. А за два дні і вирішимо, що робити. Проблеми не здолати, коли її ще немає, ти цього не знала?

Шукач дістав стрілу і поклав на тятиву. Мовив вже тихіше:

— Чуєш?

Ми підійшли до обриву, за яким починався різкий спуск метрів на сорок. Там пролягала ущелина, дном якої текла швидка річка. Береги її були вузькими й вкритими камінням. На протилежному боці, здолавши перешкоду, саме пили воду кози. Придивившись, я помітила, що насправді в деяких місцях спуски мають наче ледь видимі стежки. Отже, це — звичний для тварин маршрут. Вдень вони видиралися на рівнину, щоб пастись, але на ніч ховалися десь північніше, в розщелинах, де було безпечніше.

Тут було десь із п’ятнадцятеро кіз та троє козлів, що вирізнялися цікаво закрученими рогами. Зграйки товклися трохи на віддалі одні від одних. Ми присіли, щоб не бути такими помітними.

— Моя — крайня ліва самиця, — прошепотів Шукач, прицілюючись. Я кивнула і зробила те саме.

— Гаразд. Тоді мій — один із козлів.

Я саме відпустила тятиву, як Тигран миттєво розвернувся і вистрілив у мене.

Ніщо не робить людину слабшою, ніж довіра. Ніщо не робить нас неуважнішими. Навіть страх, навіть вагання. А я, попри все, не могла й думки припустити, що Шукач мене атакує. Без попередження, без причини.

Можливо, якби це зробила звичайна людина, я б устигла зібратись з думками. Але реакції Тиграна були такими ж стрімкими, як у дарвенхардців. Його стріла вже зірвалась з тятиви, а я подумки ще проводжала свою. Відчувала ще її продовженням власної руки. Тому тільки перевела погляд на металеве вістря, коли вони полетіло в мене. Не зуміла зібратись не лише для того, щоб атакувати у відповідь, а й навіть ухилитися.