Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Якась звична схема поведінки наказувала засумніватись, подумати про щось... про інших? Про те, чи варто, про те, навіщо... Але я не могла думати. Тільки чекати. Не могла і не хотіла робити більше нічого. Не сьогодні. Стискала його долоні і трималася за них, як за порятунок. Так боялася, що зараз він відсмикне їх або прибере акуратно. Відведе мене назад у табір, посадить коло вогню. І... і...

Поцілував. Спершу волосся, тоді, вивільнивши одну з рук, відгорнув його і торкнувся губами шиї. Я здригнулась та, піднявши голову, поцілувала Тиграна в уста. І це було як ковток повітря та нестача його водночас. Він відповів.

А тоді раптом схопив мене за талію і посадив собі на коліна. Ми опинились обличчям до обличчя. Я настільки звикла до його повсякчасної поштивості та делікатності, що мимоволі зойкнула, але Тигран не дозволив мені відсторонитись. Обхопив руками за талію та міцно притиснув до себе, цілуючи повільно, з насолодою. Коли припинив, на останок легенько торкнувшись губами кінчика носа, — я не могла отямитись від того, як ішла обертом голова. Притулилася чолом до Тигранового.

І посміхнулася, зрозумівши, що його очі знову засяяли. А маска, яку я тримала за звичкою, під час дотику наших губ зникла. Зараз мої чари спали. Були тільки ми двоє.

— Анно, — прошепотів він.

І я раптом усвідомила, що сьогодні, тут, у цьому ворожому, чужому світі, казна-де в Бактрії, серед шляхів, заповнених рабами, на березі холодної ріки я — на своєму місці. Здивовано пошукала в собі таке звичне прагнення втечі, яке переслідувало мене з вісімнадцяти років, з яким я насправді завжди була нерозлучніша, ніж із живими людьми. Але — не знайшла. Я була тут і не хотіла бути десь іще.

— Не покидай мене. Ніколи, — сказала так само тихо. — Обіцяєш?

Тигран якусь мить дивився на мене, а тоді сказав геть не те, що мало пролунати у відповідь:

— Кохаю.

Напевне, в нього теж запаморочилось у голові.

І світ став іншим.

Коли вдалині завидніли стрімкі скелі, я подумала, що вони геть не виправдовують свою назву. Звичайно, Лихо-горами цю місцину назвали не через її природний рельєф, а через величезну кількість смертей в процесі видобутку каменю.

Насправді ж вершини вражали своєю величчю та красою.

Нагадували хвилі, що завмерли одного разу, а тоді їх хтось просто пообтісував по боках. Створені з порід різних відтінків — від світлого, майже білого, до охристого та червонястого, в долинах вони були або так само кам’янисті, або встелені залишками торішньої трави та безлистими деревами. За кілька тижнів останні почнуть вкриватись бруньками, а довкола все зазеленіє. Таких долин, живих, не кам’янистих, було менше і пояснювалось їх утворення наявністю невеличких річок чи потічків, які в Лихогорах були не надто частим явищем. Скелі здіймалися високо вгору, їх вінчали пласкі плато, вкриті снігом. До більшості низинних видолинків сонце зазирало лише в полудень або там узагалі панували повсякчасні сутінки. Ми опинилися в передгір’ї надвечір, коли велетні-скелі загорілися в променях сонця, що сідало в нас за спинами.

— Сьогодні не варто їхати до темноти. В передгір’ї зупинитись буде безпечніше, — сказав Всевлад. Якусь мить подумав і додав: — Звернімо зараз на путівець, за півгодини він приведе до струмка. Поряд із ним і заночуємо. Тут будьте обережні. Ми не на уступі, щоб упасти і скалічитись треба постаратись. Але в Лихогорах мешкають пуми, вовки та інші хижаки... Стожаре, ти тут?

Я поглянула на Анну, що витала десь у своїх думках. Погляд дівчини був неуважний, звернений кудись на вершини. Останні дні вона була такою — то геть ні на що не зважала, то їхала з обличчям, що світилося внутрішнім теплом. При тім, що нікому з нашої компанії не було комфортно в цій частині імперії, Стожар віднайшла свій спокій і настрій. Я здогадувалась, яким чином. Хоча Тигран, на відміну від Анни, був все таким же уважним і зібраним.

— Що? — дівчина подивилась на Всевлада.

— Нікуди не відходити від табору. Тут багато хижаків, — повторив він терпляче.

— Добре.

Біля струмка виявилася розколина-печера в невисокій скелі. Та зовні була світло-жовтою, але всередині стіни рябіли різнокольоровими шарами.

— Я бачив свіжі сліди гірських козлів неподалік. В нас не так багато провізії лишилось, — сказав Тигран, коли ми прив’язали коней біля входу, а самі розташувалися всередині та біля печери, зайняті хто чим: Златодара просто розляглася на своєму плащі, Либідь взялася зашивати пошкоджений рукав сорочки. Тарас розпалив вогонь, а Всевлад лишився біля коней — його вороний під кінець дня став накульгувати на задню праву ногу, треба було подивитись, що з твариною таке. Анна сиділа на вулиці, на великому камені, звісивши донизу босі ноги і читала свою дивну книгу, в якій ніхто, крім неї, не бачив тексту. Для читання дівчина використовувала Кришталь Стожарів — невелике овальне скельце. Якось розповіла мені, що без нього літери примушують