Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Ти... нападеш на... на «наших»? Дарвенхардців? Всевладе, це... смерть.

— Це — наслідки. Я постараюся просто збити їх зі сліду. Чи ти забула, що я говорив? Що проти них я можу бути не годен підняти зброю? — мовив він і, висмикнувши руку, подався до коней.

А я лишилася стояти, відчуваючи, як замерзаю. Десь глибоко всередині.

Торкнулася рукою стовбура, бо світ раптом похитнувся, — і видалось, що дерево від мого дотику справді вкрилось памороззю.

Безсило осіла на землю, підтягнувши до себе ноги й заплющивши очі.

Слухала стукіт копит Черна, доки той не злився з вітром.

Він був просто такою собі маленькою копією Бразда. Ті ж блакитні очі. Те ж каштанове волосся. Тільки погляд — зляканий, зацькований. Йому було чотири роки і виглядав хлопчик доволі непогано та точно був здоровим — хіба трішки захуденьким. Але для дітлахів підкорених і це — добре.

Ми не знали, як його звуть. Бо малюк за всі дні, що минули в Агрі, не вимовив і слова.

Ми купили йому гарний новий одяг, відмили, причесали. Анна була геть не проти дивитись за дитиною, бо ж не могли взяти його з собою наші «сервуси», а цікавому власнику «Золотої криниці» ми сказали, що то — син її й Тараса старшої сестри. Втім, кілька монет, брязнувши об стіл, помогли тлустому белату зупинитись на своїх розпитуваннях і не лізти в чужі справи.

А ми, певне, були надто втомленими, аби ще щось вигадувати.

Перший день був дуже важким. Зупинились я, Анна та Тарас в одній кімнаті, де стояли три ліжка. Але штука була в тім, що ніхто з нас особливо не знав, що робити з маленькою дитиною, а наші «сервуси» поселилися в місцевих казармах. Тому перший день був сповнений суцільного стресу — ми вмовляли малюка поїсти, переодягнутися, причесатись. Він же зазвичай використовував кожну слушну мить, аби забитися в куток кімнати, а одного разу навіть заховався під ліжко, звідки ніхто не ризикнув витягати його примусово, щоб не спровокувати плачу. Тому добру годину ми з Анною застосовували всю свою фантазію, розмовляючи з хлопчиком, а я навіть одягла Стожарову білу сорочку — щоб менше скидатись на дарвенхардку, і зброю закинула на шафу. Зрештою, малюк таки виліз, але не до нас з Анною, а до Тараса. Це здивувало всіх, та, нарешті, Аннин друг обійняв хлоп’я та так і просидів з ним кілька годин. Згодом хлопчик звик до нового товариства. А на другий день навіть засміявся, побачивши у вікні пташку.

Та він не розмовляв.

А мені хотілося дертись на стіни через думки. На другий день Анна взяла Тараса й Вишениного малюка і пішла на прогулянку майже до вечора. Я провела їх на вулицю, де чекали Либідь, Тигран та Златодара. Агра справді була великою і нагадувала собою Орієн та інші суто белатські міста — з білими та чорними будівлями, стрункими гострошпилими вежами, мощеними сірим каменем дорогами. Тільки тепер я звернула увагу, що найбільші будівлі — бібліотеки, палаци, навіть мури — мали основи з великих рудуватих каменів. Розарівське каміння. Авжеж.

Серед цих мурів важко було дихати.

Тому я ходила дахами. Це було так легко. На другий день, а тоді — і на третій. Тільки ввечері доводилось вертатись в кімнату, щоб охороняти Стожара, її колишнього хлопця та маленького хлопчика. Я крутилась в ліжку і думала, думала, думала. Так мало спала і майже не їла. Просто не могла. Непокоїлась за Всевлада. Непокоїлась через нашу останню розмову, через те, яким він був різким і страшним в прийнятті рішень. А я — також?.. Анна мала рацію, коли втрутилась у нашу суперечку, мала рацію цілком. Нормальні люди не так би сперечались. Але ми... ми були дарвенхардцями.

Чоловіком, що мав так багато в минулому. Але завжди оберігав мене. І так прагнув.

Жінкою, яка пережила страшне. І навіть провівши пліч-о-пліч стільки тижнів із ним, не зменшила дистанції. Хоча так хотіла. Але... Як там казала Анна про таке? Коли є проблеми з визначенням бажань? «Таргани в голові»? Ким би вони не були, здається, я мала їх удосталь.

На четвертий день, здавалось, я збожеволію. Стояла біля вікна від світанку до заходу сонця, хоч мої супутники знову подались Агрою. Звичайно, їм цікаво було погуляти містом. Та й не сидіти ж увесь час в невеликій кімнатці з похмурою дарвенхардкою. Людям хочеться рухатися, дізнаватися щось нове, спілкуватись.

Я ж дивилась на те, як тіні спершу вкорочувались на вулицях міста, а тоді подовжувались; як переповзали сонячні зайчики стінами будівель. Під вечір вони стали зникати — небо затягало пеленою хмар. Кімната, в якій ми зупинились, знаходилась на другому поверсі, тому я гарно бачила перехожих, що прямували внизу. Хто пішки, хто — конем, а хто — возом. Багатші та бідніші белати, сервуси, подекуди — срібнолукі люди в чорному. Між тим усім — пригнуті до землі підкорені, чиїсь слуги, яких у Белаті особливо жорстоко таврували. Там, де я народилася, такого не було — бо куди ж ти й так втечеш із глухого села? Тут же після досягнення п’ятнадцятиліття юнакам та дівчатам ставили розпеченим залізом мітки на шиях, що позначали, кому належать ці раби. Так робили і в інших містах. Але