Глибинка - Олександр Шевченко

Господиня принесла тарілки, і всі вони сіли за стіл. Стефан обвів очами цю неймовірну за його мірками кількість страв. Для нього домашня їжа була такою ж екзотичною, як і китайська кухня. Шлунок зрадницьки забуркотів.

Семен відкоркував пляшку й рішуче підніс до його чарки, але Стефан завбачливо накрив її долонею.

— Не треба, — промовив він. — Я не п’ю.

Хазяїна ця заява, здається, образила.

— А я п’ю? — здивувався він. — Тут же немає чого пити! А сто грам за знайомство — це сам Бог велів.

— Пробачте, але я…

— Це ж не ваша міська палітура, — продовжував спокушати той. — Тут кожна краплина, як кришталь — п’єш і не кривишся. Як кажуть, розумному на здоров’я, дурному на безголов’я… П’ятдесят грам — і все.

Стефан зітхнув.

— Гаразд. П’ятдесят — і все.

Той націдив всі сто і задоволено всміхнувся.

— Пий, пий. Всю радіацію повиводить.

Підняли чарки, і Семен проголосив:

— За здоров’я!

Горілка була й справді на диво — м’яка, як джерельна вода, і зовсім без запаху. Відчув, як усередині в нього розтікається тепло, а в голові — туман. Якщо тут так п’ють перед кожною їжею, тоді є від чого непокоїтися.

Чарчина зробила свою справу — язики порозв’язувалися. Накладаючи в тарілку холодець і картоплю, Стефан розповів про справи в Києві, про погоду, про особливості своєї роботи. Трохи посперечалися про політику й нестабільний стан економіки (тут Семен вразив його своєю обізнаністю — неначе це він щойно прибув з міста). Уляна більше мовчала, лише кілька разів піддакнула, коли мова пішла про нестачу грошей. Коли всі теми були вичерпані, Стефан незграбно підвівся з-за столу й подякував хазяям за неймовірний обід.

— То що ж ти з’їв? — пхикнув Семен, викладаючи біля себе гірку кісток. Було незрозумілим, куди йому ліз увесь цей харч. — Сідай, ми тільки почали!

— Ні, дякую. Хочу трошки перепочити з дороги.

— Оно ваша кімната, — сказала Уляна піднімаючись, щоб прибрати зі столу недоїдки. — Увечері я вам дістану чисту постіль.

— Чудово. Ще раз дякую.

У цій маленькій кімнатці, пригадав він, і жив дід Матвій.

Зараз тут стояла заслана постіль, швейна машинка з педальним приводом і невеличка тумбочка, на якій завмер вкритий пилом пластмасовий фікус. Килим на стіні був лише величезним шматком полотна з намальованими олією квітами. Дивлячись на нього, Стефан втомлено присів на ліжко. Цей день зовсім виснажив його, не звиклого до таких подорожей, проте нарешті можна розслабитися… Голова відкинулася на подушки, неначе прислухаючись до післяобідньої колискової, яку співав задоволений шлунок. Треба буде віддати їм ті консерви, подумав, борючись з дрімотою. Не везти ж їх назад у Киів.

Якщо тільки вони знають, що таке консерви…

Намальовані квіти попливли перед його очима, повіки сіпнулися і повільно зімкнулися.

Отямився так само несподівано, як і задрімав. За стіною Уляна все ще торохтіла посудом, і Стефан зрозумів, що заснув лише на кілька хвилин. А тоді побачив перед собою Семена.

— Спиш чи що? — запитав той, заглядаючи йому у вічі.

Тоді випростався. — Пішли на двір, побалакаємо.

Стефан позіхнув і підвівся на ноги. Побачив, що хазяїн вже трохи похитується, і не здивувався, коли побачив під столом порожню пляшку. Удвох вийшли надвір. Хмари вже майже розійшлися, і перші промені вечірнього сонця несміливо торкалися мокрого листя дерев.

Семен розклав на лаві газету й вони присіли. Він витяг з кишені пачку «Прими», протягнув Стефанові.

— Будеш?

Той взяв одну сигарету.

— Дякую.

Закурили, і пасма диму ліниво попливли угору. Деякий час панувала тиша.

— Що ти чув? — запитав він несподівано. Стефан не відразу зрозумів, про що йдеться, і лише кліпнув очима.

— Про що чув?

— Про це село.

Ага, ось воно. Зараз, можливо, він і дізнається, що ж тут діється. Знизав плечима.

— Різне. Кажуть, наприклад, що це прокляте місце.

— І хто тобі таке сказав? — продовжував допитуватися той.

— Один водій з сусіднього села.

Семен виплюнув налиплі на язиці крихти тютюну. Не поспішав із відповіддю.

— Люди багато чого кажуть, але не всім можна вірити, — промовив нарешті. — Хоча тут вони праві. Ти, здається, непоганий хлопець. Недурний, хоча й з міста. Я не хотів би розповідати все це чужинцю, але ще більше не хочу, щоб ти ходив селом і розпитував про це інших. Тому краще я сам розкажу тобі дещо.

Стефан здогадався, що зараз почує якусь «фірмову» страшну легенду і сам не повірив, що йому так пощастило. Що ж, у нього є шанс витягнути зі свого родича все, що той знає, поки ще не встиг протверезіти, і такої можливості не можна пропустити. Приготувався уважно слухати, а його погляд несподівано зупинився на тому місці, де з-за дерев визирав дах тієї самої покинутої хатини.

— Я знаю, — розв’язно заявив Семен, нахиляючись до нього. — Ви, письменники, не вірите ні в Бога, ні в чорта. Ви переконуєте людей у тому, над чим самі смієтеся. І тільки скажи, що це неправда.

— Не розумію, про що ти, — він все ж мав визнати, що той влучив точно в ціль. Так, є такий грішок, і Стефан неодноразово його у собі помічав. Він ніколи особливо не замислювався, а чи могло б насправді трапитися те, про що він писав. Ти маєш бути нейтральним, якщо хочеш, щоб твоя уява запрацювала на повну силу.

— Все ти розумієш, — розтоптавши недопалок, Семен запалив нову сигарету. —