Глибинка - Олександр Шевченко
Не помітив, як зникли балакучі супутниці. Тепер тут сиділо двоє неголених суб’єктів, схожих на тих представників прошарку суспільства, яких зазвичай називають бомжами.
Глянув на їхні потовчені долею та міліцією мармизи й знову перевів погляд у вікно. Читати розхотілося. Врешті решт притулився скронею до стінки й удав з себе сплячого, про всяк випадок міцно затиснувши сумку між колін. Так пройшла решта часу.
У Ніжин прибув приблизно о другій. Затягнувши пасок, зійшов на платформу й побрів під дрібним дощем туди, де височів шпиль будівлі вокзалу. Наскільки пам’ятав, десь там мала бути зупинка автобуса, і, обмінявши біля лотка жменю копійок на пару біляшів, рушив на її пошуки.
* * *Зупинка була на місці, проте тут на Стефана чекало розчарування: як повідомляло оголошення, автобус через лісництво відходив лише двічі на день — о сьомій ранку та о п’ятій вечора. Йому зовсім не хотілося стирчати тут ще три години, до того ж у разі невдачі міг не встигнути на вечірню електричку на Київ. Порозмисливши трохи, підняв сумку й попростував повз двори до виїзду на шосе. Залишалася надія, що його підбере якийсь жалісливий водій, що буде рухатися у потрібному напрямку.
З соромом визнав, що за межами міста почувається досить незручно. За все життя був у селах добре якщо разів десять, і за тої простоти й відвертості місцевого населення почувався не в своїй тарілці. Ловив на собі погляди людей, що визирали з-за парканів або просто сиділи на лаві, не лякаючись навіть дощової погоди, і бачив у них неприховану цікавість та якісь іронічні вогники. «Воно й не дивно, — подумалось, — навіть вираз обличчя видає в мені городянина». Собаки гавкали йому вслід, мабуть, дотримуючись такої ж думки. Відчуваючи, як свербить від чужих поглядів його спина, прискорив ходу й через деякий час вийшов на шосе.
З півгодини простояв під мокрою ялинкою, піднімаючи руку кожного разу, коли повз проїздила машина, обдаючи бризками з калюжі, але марно. У більшості це були старенькі «Москвичі» та «Запорожці», вщент забиті дітьми та торбами. Деякі просто не звертали на нього уваги. Коли вже зовсім втратив надію вибратися звідси, поруч з ним загальмував брудний жовтий молоковоз. Дверцята відчинилися, і з кабіни на хвилях сигаретного диму виплив голос:
— Залазь, чоловіче! Клята погода, еге ж?
Двічі повторювати не довелося. Стефан вскочив усередину й потягнув на себе ручку дверей.
— Дякую, що підібрали, — вимовив він. Водій — пузатий чолов’яга у сірому картузі, з довгими напівсивими козацькими вусами — лише хитнув головою.
— Пусте. Грюкни-но ще цими дверцятами. Стерво, тільки й знають, що ламаються.
Стефан виконав прохання. Водій крутонув руля, і вони рушили.
— Взагалі-то я не беру пасажирів, — мовив він, випльовуючи папіросу у вікно. — Наказ. Але не можу дивитися, як хтось отак стирчить під дощем, туди його все. Сам-то не місцевий, га?
— Ні. Я з Києва.
— Он воно що. Я й дивлюся, наче не місцевий… То куди їдемо, чоловіче?
— Маренівка, — назва відразу спливла у пам’яті. Стефан зтрусив воду з волосся. — Довезіть мене до лісництва, якщо вам по дорозі.
— Невже й справді у стару Маренівку вирядився? — вирячив очі водій. — Господи, туди вже років з п'ятнадцять ніхто не навідується!
— Чому? Люди там більше не живуть?
— Люди-то живуть, тільки мало їх там залишилося, — відповів той. — Кажуть, земля там проклята, ось так.
Стефан був готовий почути щось подібне в самому селищі, проте з вуст цього здорованя це прозвучало досить дивно. Він обережно запитав:
— І ви в це вірите?
У погляді водія промайнула образа.
— Либонь, думаєш, що ми тут всі, як оті пеньки? Х-хе… У нас із цим усе гаразд — радіо, телевізор у кожній хаті, всігда в курсі… Отож-бо, всі дуже розумними поставали. А коли кажуть люди, що земля там проклята, то значить, так воно і є. Я сам живу неподалік і багато чого чую.
— І що ж кажуть люди? — поцікавився Стефан.
— У цього села погана історія, — водій витрусив із зім’ятої пачки останню папіросу і встромив її в рота. — Може, як задобриш когось з тих людей, то вони тобі й розкажуть все як було. А може й ні. До них ще треба знайти підхід… ось так. З того часу, як там усе це сталося, ніхто новий там більше не оселявся — бояться, а тим, що залишилися, все байдуже. Та й куди вони підуть? Так і доживають свій вік… А сам ти чого туди зібрався?
— Хочу трохи пожити в селі, — просто відповів він. — Набратися свіжих вражень. Я письменник.
— Та ну! — ледь не зомлів водій. — А не брешеш? От же ж які люди на дорозі трапляються! А чого ж ти, письменнику, у таке дурнувате місце вирядився? Давай я тебе краще у свій Червоний Хуторець відвезу. Житло знайдемо, будеш собі писати хоч з ранку до ночі. З жінкою познайомлю… га?
— Та ні, дякую. У Маренівці колись жили мої родичі, от я і хочу побачити, чи залишився там хто.
— Е-е, це навряд чи. Людей там зараз зовсім мало стало. Хто помер, а хто поїхав… У них родичів немає, хіба що в одному селі. Живуть, як під ковпаком, туди їх розтуди…
Стефан посміхнувся.
— Якраз це мені в них і подобається.
Машина летіла по трасі, підстрибуючи на вибоїнах і все далі заглиблюючись у цей таємничий приспаний край. Пейзажі, що пропливали повз них, здавалися йому примарно
