Глибинка - Олександр Шевченко

— Взагалі-то я не зовсім так на це дивлюся…

— Але справа від цього не міняється. Я ж тебе наскрізь бачу. От скажи чесно: чого ти приїхав сюди? Ти ж знав, що старий Матвій давно помер. То чого ж тоді? Може, ти й раніше щось чув про все це, га?

— Можливо, — ухильно відповів Стефан.

— Ти стояв і дивився на ту стару хату, коли я тебе побачив. Що тобі відомо про неї?

Він довго вагався, чи варто знову ворушити минуле. Зрештою, це було лише видіння, і нічого більше, хоча, звичайно, в Семенових очах воно набуде зовсім іншого змісту. Так само, як і для діда Матвія тридцять років тому.

Трохи порозмисливши, Стефан все ж таки зважився.

— Я був тут лише один раз, — почав він. — Мені тоді було сім років. Батьки привезли мене до діда, і поки вони сиділи в хаті, я вирішив полізти туди на розвідку. І мені тоді здалося, що я побачив дещо…

Він у скороченому вигляді переповів ту ж історію, яку розповідав дружині, опустивши лише опис того жаху, коли йому здалося, що стариган у труні хоче схопити його.

Стефан не хотів, щоб у його родича склалося враження, нібито він вірив у все це. Проте відчув, що тут, на самому місці пригоди, звідки він навіть міг бачити силует таємничого будинку, вся ця історія видається ще більш зловісною.

Коли він закінчив, Семен сказав:

— Ця хата стоїть порожньою вже років із сорок — відтоді, як загинув старий Данило.

Щось з’явилося на мить в його очах і відразу зникло.

Стефан помітив це і спитав:

— Тобто, ти не віриш, що я бачив це? — і не відчув полегшення, коли почув у відповідь:

— Чого ж… вірю. Можу навіть сказати, що тобі все це не здалося.

— Що?

Семен невдоволено зітхнув.

— Люди кажуть, що упир має дві душі, — сказав він. — Одну з них ти, мабуть, і бачив.

Навколо них повільно спускалися сутінки. Тліючий кінчик Семенової «Прими» нагадав Стефанові чиєсь зловісне око, що уважно стежить за ними обома. Розмова ставала дедалі похмурішою.

— Це божевілля, — невпевнено сказав він. — Упир? І ти справді віриш у це?

— Данило здавна жив у цих місцях, — почав Семен. — Він жив тут, коли ще не було на світі й діда Матвія. Ще моя бабуся лякала мене ним, коли я був маленький. Одні вважали його чаклуном, а інші казали, що він давно вже мертвий і живе тільки тому, що час від часу п’є людську кров. Як би там не було, але почалося все дуже давно…

Згодом, після ситної вечері з черговою чаркою, Стефан довго лежав у своєму ліжку, заклавши руки за голову, і дивився у темну стелю. Голова йшла обертом, і не тільки від горілки — довга подорож, несподіване знайомство з родичами, і, врешті решт, найдивовижніша історія з усіх, які він коли-небудь чув, повністю його приголомшили. Цілі купи нової інформації, що тіснилася у мізках, прогнали геть усякий сон.

Він зрозумів, що не зможе заснути, поки ці нові образи крутяться в голові. Виліз з ліжка й навпомацки дістався до стільця, де лежала його сумка. Намацавши ноутбука, повернувся у постіль, притулився до подушок і почекав, поки засвітиться екран. Пальці лягли на ряди клавіш, готові до звичної роботи.

Отже, з чого почати? Скелет майбутнього твору постав перед очима, і він довго роздивлявся його з усіх боків. Видати читачеві історію про життя та смерть звичайного, загубленого у надрах країни, села? Хроніку селища, що приховує у собі щось страшне, потойбічне? Так, але все це згодом. Стефан забігав пальцями по клавіатурі, дивлячись, як ростуть на екрані речення. Спочатку те, що він почув сьогодні — від сивої давнини і до сьогодення.

«Ви, письменники, не вірите ні в Бога, ні в чорта», пролунав раптом у голові п’яний голос Семена. «Ви переконуєте людей у тому, над чим самі смієтеся…»

«Що ж, така в мене робота», подумав він, все далі занурюючись в містичний світ власної фантазії.

«Їхали колись собі козак Безродний і ще одинадцять його людей; всі хлопці огрядні, в січі загартовані — дай Боже козаки! Їхали вони до Києва, та не просто — з бою поверталися, з головами ляхівськими та золотом відвойованим. Їдуть вони, а як зупиняться — гуляють день, і другий, і цілий тиждень, що аж земля гуде. І ось в'їхали вони у Ніжинські ліси; два дні їдуть, а селища ніякого і немає.

— Е-е, — каже Безродний. — Негоже, що не живуть люди у цьому краї.

І порішили вони розбити табір на цьому самому місці, щоб і інші люди оселялися тут. Злізли козаки з коней, дерева повирубували де яке росло, розвели вогнище біля кручі — і знову п'ють, гуляють. Аж ось бачать — йде до них дівчина. Сама брудна, волосся до п’ят, а очі так і блищать. Йде — руки перед собою виставила, пальці як пазурі скрутила… Але ж козаки під Богом ходять — перехрестилися, то вона й стала, як укопана. Стала та й каже:

— Не ви хазяї у цьому місці будете. Прийде пізніше справжній хазяїн, оселиться тут і буде серед людей жити, але сам не як людина. Для нього це місце готую.

Сказала і пішла собі.