Історія однієї з фей - Тетяна Собчук

Не так я збиралася спочатку провести вихідні. Правда про минуле моєї родини. Нові сили про які треба дізнатися та навчитися їх контролювати. І все це за тиждень до сесії. Але робити нічого.

Прокинувшись у неділю вранці я та дівчатка вирішили провести цей день у парку. Так як Джесс і Глорія ночували у мене, я швидко вмилася і привела себе до ладу, після чого надала дівчаткам можливість зробити те саме.

— Ось чисті рушники, — сказала я і передала їх дівчаткам, — як закінчите, чекаю на вас на кухні.

— Добре, — хором відповіли мої подруги.

Я спустилася на кухню та побачила бабусю, яка готувала сніданок.

— Доброго ранку, бабусю.

— Доброго ранку, люба, — мило відповіла вона, — як ти?

— З урахуванням усіх учорашніх подій, нормально.

— Добре, — сказала вона. Я побачила, що бабуся ще хотіла щось додати, але в останній момент передумала.

І між нами повисла гробова тиша. Першою її вирішила порушити я.

— Бабуль, якщо тобі є що сказати, то кажи, — спокійно промовила я.

— Гаразд. Але пообіцяй, що спершу вислухаєш мене.

— Обіцяю.

— Я тут подумала, може буде краще, якщо ви з дівчатами житимете разом?  Я маю на увазі щоб вони жили у нас.  У нас чималий будинок і місця всім вистачить.

Я спочатку подумала, що бабуся не хоче, щоб я жила з ними, після всього що я дізналася. Але виявилося все зовсім на оборот.

— Адже ти зараз не жартуєш? — з підозрою запитала я в неї.

— Ні, люба, я цілком серйозно. Я не хочу щоб ти від нас йшла, просто припустила, що буде краще якщо поряд будуть друзі, які розуміють і підтримають у скрутну хвилину.

— Добре, я спитаю в дівчат.

За півгодини до нас спустилися Джесс і Глорія.

— Добрий ранок! — привіталися дівчатка.

— Доброго ранку, дівчатка! — відповіла бабуся, — як спалося?

— Дуже добре, дякую, що дозволили залишитися, — відповіла Глорія.

— Так, велике дякую! — радісно підтвердила Джесс.

— Завжди будь ласка, — сказала бабуся, — сніданок уже готовий, сідайте за стіл.

Дівчата розташувалися біля мене. Навпроти сіла мама, а біля неї бабуся. Після сніданку ми допомогли прибрати зі столу та пішли гуляти у парк.

Я не знала як запропонувати дівчатам переїхати до мене. За столом я не наважилася спитати. Але й надалі тягти не стала.

— Дівчата, а де ви живете?

— Ми живемо в центрі, — відповіла Глорія, — а чому ти раптом запитала?

— Просто бабуся запропонувала нам пожити разом. Як ви на це дивитеся?

— Не знаємо. — сумно сказала Джесс, — У нас закінчується оренда. І до кінця місяця ми маємо знайти іншу квартиру та з'їхати.

— Ви мене не зрозуміли, я мала на увазі, що ви можете переїхати до нас. У нас великий будинок та місця всім вистачить.

— Нам треба подумати, — відповіла Глорія.

— І мені буде краще, якщо ви будете поруч, — сказала я ще один аргумент, щоб вони погодились.

Вони дивилися один на одного і, не відкриваючи рота, спілкувалися між собою. Подумки, як я зрозуміла трохи пізніше. І хоча дівчата не звертали на мене уваги, і не говорили нічого в слух, я чула їхню розмову.

— «Що думаєш Глорія?»

— «Не знаю. Може краще не варто?»

— «Але чому?»

— «Якось незручно. Ми все-таки їм чужі люди.»

— «Можливо, але по суті немає. Адже вони теж феї.»

— «Якщо так, то ти маєш рацію.»

— «І нам все одно треба буде шукати нове житло. То чому ми не можемо погодитися на пропозицію Кеті?»

— «Добре, твоя взяла, Джесс.»

Після їхньої розмови дівчатка повернулися до мене обличчям і, напевно, хотіли щось сказати, але не встигли.

— Дякую Глорія, — підбігла я до них і обняла її, — нам буде добре разом.

— Але… А як ти… — здивовано подивилася вона на мене.

— Адже ми не встигли тобі нічого сказати і вголос теж нічого не говорили, — здивовано сказала Джесс.

— Я чула вашу розмову, — просто відповіла я.

— Але ж ніхто не може чути його без зорового контакту, — сказала Глорія.

— Глорія, а може це одна з сил Кеті, — сказала Джесс, — адже її бабуся не сказала якими силами вона володіє.

— Можливо, — відповіла вона.

— Дівчата, то ви згодні жити у нас? — запитала я знову у них.

— Ой, вибач, звичайно. Ми завтра зберемо свої речі і переїдемо до вас, — нарешті відповіла Глорія.

— Відмінно, а я підготую вам кімнати. Тоді до завтра?

— Так, до завтра, — хором відповіли дівчата.

І ми розійшлися додому.

Прийшовши додому, я пройшла до вітальні, де на дивані перед телевізором сиділа бабуся. Сівши поруч і трохи помовчавши вирішила поставити їй запитання.