Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало
Чому темні родичі розводять таємниці зі своїх втікачів, Лялянівель зрозумів майже одразу. Одним з цих втікачів виявився рідний брат однієї з королев. Причому не просто рідний, вони були двійнятами, просто хлопчик народився трохи (або й не трохи) пізніше. У що він не вірив і вважав, що йому спеціально так говорять, щоб ні на що не претендував по первородству. Ну, були у темних часи, коли наслідував трон фактично король, а королевою вважалася його дружина.
І ось цей нещасний щось собі думав, думав, ледь не був страчений чи то через наклеп, чи і справді якось дуже невдало інтригував проти сестри, остаточно образився і закінчилося все від’їздом до орків. І навіть однодумців знайшов. Можливо навіть тих, через яких його ледь не стратили.
Судячи з коментарів Нетина, загадковий Учитель королівським родичем бути не міг. Пильно слідкувати за цими ненормальними перестали саме тому, що той некоронований брат загинув за загадкових обставин. Інші втікачі настільки цікавими не були. Серед них були і вартові, і звичайні городяни, і зовсім незрозуміло хто. Майже всі були занадто юні. А іще серед них не було ні одного сильного мага. Навіть тому принцу боги багато магії не відміряти. Мабуть побоялися, що цей діяльний хлопець з тою магією зробить щось недобре.
— Диваки, — видихнув Лялянівель, закривши очі. Дарці він про цих диваків розповість потім. А зараз якраз настрій впіймав і слухати, вишукуючи давно сказані слова, буде не те, щоб легко… скоріше правильно. — Просто купа диваків. Чим їм ті королеви заважили? Їм би нашого правителя, хоча б на декілька років. І його обрану дружину, разом з її косинками. І свято обов’язково. Швидко б під спідниці своїм жінкам поховалися і кричали б звідти, що ті їх не пускають. Так, а вони такі слухняні-слухняні. Прямо як в тій старовинній баладі про чорну гору. Без прямого наказу ні кроку зробити не можуть. І взагалі готуються до майбутнього пожирання прадавніми павуками. Це у них мрія така — стати кормом для давно вимерших священних павуків… цікаво, їх дійсно якась королева потравила? Чи просто виздихали?
Питання було цікаве, але відповіді на нього ніхто не знав. Мабуть.
Та й не до нього зараз.
Місто тихо шепотіло. Незрозуміло поки, бо багатьма голосами, одразу з усіх боків, про все на світі, а не про те, що потрібно. Це місто взагалі любило поговорити. Трохи звикнувши до його багатослівності Лялянівель з подивом зрозумів, що його запрошують подивитися на якийсь фонтан. Разом з дівчинкою, бо колись ця дівчинка, тоді вона була трохи менша, дуже любила навкруги того фонтану бігати. І рибок в долоні ловила. Там є такі дрібні сріблясті рибки. І наглядач є, котрий кожного ранку їх годує. А іще там є дерево, старе-старе. Ельфам же подобаються старі дерева, котрі теж можуть розповісти багато цікавого.
Дивні люди?
Не люди? Ельфи? Темні?
А в чому різниця між темними і світлими?
Лялянівель над цим питанням навіть задумався.
Ну, в відношенні до емоцій, мабуть. Але ті світлі, котрі вчаться жити разом зі своїми емоціями, не відгороджуючи від них світ, світлими бути не перестають.
Темні скоріше приймають рішення і завжди кудись біжать. І в них незрозумілі таланти до ілюзій, яких у світлих нема. І ще ті павуки, котрі повиздихали. З ними довгий час нічого не могли зробити, вони були відлунням якогось прокляття і відкупалися від них жертвами, майже створивши з них богів. І чомусь у темних магія фарбує волосся. Навіть якщо в них один з батьків світлий.
А іще вони інакше живуть. І це, мабуть, найголовніше. В ельфах дуже багато магії, якщо порівнювати з людьми. І справа, мабуть, саме в цьому. Магія робить так, щоб ельфам було зручніше жити там, де вони живуть.
Місту було цікаво. Місто навіть зрозуміло що таке темні ельфи. І воно легко всіх їх знайшло в своїх межах.
— Ого, — видихнув Лялянівель. Схоже, темні дуже серйозно ставляться до своїх втікачів і контрабандистів. Темних в місті було більше трьохсот. Якась частина, звісно, звичайні молоді бовдури. Можливо мрійники про нового бога теж сидять в місті безвилазно. Ну, плюс декілька контрабандистів. А ось всі інші мабуть колеги Нетина. Або й хтось гірше, якщо враховувати давно померлого королівського родича.
А що, якщо в того родича дитина десь встигла народитися? Але зараз не про це. Зараз потрібні саме ось ці ельфи. Тільки старші. Значно старші.
Шепіт міста виріс хвилею здивування. Потім схлинув і розтікся мілкою калюжею. А потім став збиратися в краплю, щоб в наступну мить розсипатися дрібними блискітками і розлетітися в різні боки.
Зараз.
Скоро.
Стіни пам’ятають голоси, кроки, тіні. І якщо відштовхнутися від цих стін і піти он туди. Туди, де хтось замурував перевулок, створивши з нього таємне сховище. Ось там він стояв. Схожий?
— Схожий, — видихнув Лялянівель.
Сивий, старий ельф, це велика рідкість. Навіть якщо взяти і світлих і темних разом. А тут…
А тут старий ельф, котрий ховав сивину під каптуром, був таким же старим і сто років тому. І іще раніше. Наскільки раніше, місто не розуміло. Але дуже раніше.
І це наводило на дуже цікаві думки.
— А чому вони вирішили, що він помер? — прошепотів Лялянівель.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно