Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

— Чого так рано? Щось сталося?

— Ейнар мене підмінив, — відповів Ківан, лишивши без уваги другу частину запитання. — Має якісь там справи в Ханґовані. А вранці збере нас усіх і розповість про новий порядок чергування.

Брихан невдоволено скривився.

— Знову щось мудрує! Чергування, патрулювання… А коли ж поведе нас у бій?

На відміну від каторжників, які тільки раділи з того, що спокійно собі проводять зиму в теплі та ситості, чаклунам-повстанцям не терпілося виступити проти поборників. Ківан теж цього хотів, але знав більше, ніж решта його товаришів, і тому розумів, що час для наступальних дій ще не настав. А віднедавна вони позбулися й можливості проводити диверсійні рейди в горах, позаяк Лаврайн аб Броґан не забарився підтвердити свою завуальовану пропозицію про перемир’я й відкликав з Архарів більшість центурій Конґреґації, залишивши тільки нечисленні застави в передгір’ї.

Звичайно, така поступка чаклунам сподобалася далеко не всім поборникам. Найзатятіші фанатики, яким було начхати на всі політичні розрахунки, висловлювали обурення діями принца і твердили, що він нічим не кращий за відступника-короля, а то навіть гірший, бо прикривається словами відданості Святій Вірі, хоч насправді зневажає її й примушує Конґреґацію нехтувати своїм головним обов’язком — захистом благословенної лахлінської землі від пекельних вилупків.

Проте Лаврайн не відступався від своїх намірів. Вочевидь, знайомство з Фейланом аб Мередидом відбило в нього найменше бажання заводитися з чаклунами. Його зовсім не надихала перспектива слідом за бланахським комендантом та старшими поборниками Дин Делгана й Касневида посмертно долучитися до сонму мучеників Святої Віри…

Перемовившись із Бриханом ще кількома словами, Ківан подався до найдальшої від стежки печери, що була відведена для чаклунів. На плато горіло три багаття, довкола яких товклося зо два десятки повстанців; а решта вже поховалися в печерах, де обігрівальні чари надійно захищали їх від лютого нічного морозу. Люди чемно вітали Ківана, але ніхто не намагався зупинити його й завести розмову. З ним колишні каторжники трималися ще з більшою осторогою, ніж із іншими чаклунами, бо він був не лише чаклуном, а ще й шляхтичем — тобто, двічі чужинцем для простого народу.

Сам Ківан цим не надто переймався і навіть знаходив у своїй відчуженості певні позитиви: йому не доводилося повсякчас стежити за собою, щоб, бува, не бовкнути чогось зайвого. Ні, звісно, він би за жодних обставин не обмовився ні словом про темну енерґію та Тиндаяр, про Елвен та короля Імара, однак міг мимоволі виказати свою надмірну обізнаність у державних справах та різних подіях, що відбувалися в усіх куточках Лахліну. Попри те, що Ківан і досі залишався наймолодшим з усіх чаклунів-повстанців, Елвен розглядала його, як Ейнарового заступника, довіряла йому навіть більше, ніж самому Ейнарові, й тримала його в курсі всіх важливих справ.

У печері Ківан застав усіх п’ятьох чаклунів, що наразі були вільні від чергування. А товариство їм складав Аврон аб Кадуґан — найстарший із ватажків повстанців, колишній викладач Ханґованської Офіцерської Академії, який потрапив на каторгу через наклеп заздрісного колеґи. Певна річ, таку поважну й шановану людину не засудили б на підставі одного лише голослівного доносу, проте поборники, провівши обшук у його оселі, виявили таємну схованку, де професор аб Кадуґан тримав свої нотатки з нищівною критикою діяльності Конґреґації. Цього цілком вистачило, щоб трибунал визнав його винним у тяжкому злочині проти Святої Віри і прирік до довічних каторжних робіт.

Аврон аб Кадуґан належав до тих небагатьох повстанців, хто не почував ні найменшого страху перед чаклунами та їхніми чарами й залюбки спілкувався з ними. Надто ж із наймолодшими з них — Ківаном, Бриханом та Нейве, в особі яких знайшов не лише вдячних слухачів для своїх розлогих оповідей про далеку минувшину, а й старанних учнів, що втамовували його жагу до вчителювання. Неписьменну Нейве він навчав грамоти, трохи освіченішого Брихана — каліґрафії й арифметики, а Ківанові викладав лейданську мову, право та основи філософії — як загальної, так і натуральної. Професор був людиною широких і глибоких знань, а головне — талановитим учителем.

Увійшовши до печери, Ківан у відповідь на запитливі погляди товаришів переказав їм розпорядження Ейнара щодо змін у сьогоднішньому нічному чергуванні. Він міг вільно говорити про це в присутності Аврона аб Кадуґана, оскільки той, як і решта колишніх каторжників, вважав, що чаклуни цілодобово пильнують підступи до ущелини, щоб завчасно попередити повстанців у разі раптового нападу ворога. Втім, професор знав трохи більше за інших — зокрема йому від самого початку було відомо, що Ейнар має кількох спільників за межами табору, які справно постачають його продовольством та розвідувальною інформацією. Хоч, звичайно, він і гадки не мав, що ці спільники мешкають аж у Ханґовані й обіймають високі посади при королівському дворі.

Нейве хутенько схопилася на ноги, нап’яла на себе шубу й побігла до продовольчої печери по вечерю для Ківана. А сам Ківан, скинувши підбитий хутром плащ та шапку, які в обігрітому чарами приміщенні були зайві, присів на сінник поруч із Мірвел вер Валан, другою жінкою-чаклункою серед повстанців, і прийняв з її рук чашку гарячого чаю. Подякував, відсьорбнув ковток і став дослухатися до розмови Аврона аб Кадуґана з Шілтахом аб Роґвалом — молодим чаклуном, що приєднався до них лише три дні тому. Він народився і зріс у невеликому містечку на східному узбережжі, впродовж останніх кількох років працював помічником у місцевого аптекаря і потроху відкладав гроші для переїзду на Абрад. Проте цьогоріч восени господаря аптеки заарештували за звинуваченням у приготуванні чар-зілля, а Шілтах не став чекати, коли прийдуть і по нього, щоб засудити за компанію зі старим аптекарем, і негайно накивав п’ятами. При цьому він втратив більшість заощаджень, бо тримав їх у аптеці, яку вважав надійнішим місцем для схованки, ніж переповнений братами та сестрами батьківський дім. Змінивши ім’я, юнак оселився у Фланліні, де перебивався випадковими заробітками і, за власним зізнанням, плекав плани пограбувати якого-небудь заможного купця, щоб роздобути грошей на переїзд. Зачувши про архарське повстання, Шілтах тижні зо два вагався, та врешті поцупив коня в одного п’яного, як чіп,