Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

Фейлан аж гикнув від несподіванки.

— То ви не одна така?!

Дівчина всміхнулась йому, проте її очі, як і раніше, залишалися холодними.

— Ні, не одна. Я маю кількох… ну, скажімо, послідовників. Не наважусь назвати їх учнями, бо серед них є люди набагато старші й мудріші за мене. Ми разом ведемо боротьбу за звільнення Лахліну від влади Конґреґації і не дозволимо нікому стати нам на заваді. Мені байдуже, як ви збираєтеся виправдовуватись перед своїм господарем за сьогоднішню невдачу, але майте на увазі, що наступного разу вам не доведеться вигадувати ніяких пояснень. Якщо ви знову поткнетеся на Лахлін з метою нашкодити нам, то назад уже не повернетесь, а вирушите прямісінько до Ан Нувіну. Проте не відразу — перед тим, як для вас розпочнуться пекельні муки, ви ще вдосталь пізнаєте земних тортур. Я ясно висловлююсь, професоре?

— Та вже куди ясніше, — понуро кивнув Фейлан. — Схоже, я опинився в безвиході, поміж двох вогнів.

— Знову ж таки, це ваш клопіт, — сказала юна чаклунка. — Я лише ставлю вас до відома, що більше не подарую вам втручання в наші справи. А ви вже самі вирішуйте, кого варто більше боятися — мене чи Китрайла.

„Ти ба як вона високо заноситься!“ — подумав Фейлан. — „Рівняє себе з Володарем…“

— Якщо я правильно вас зрозумів, — промовив він уголос, — ні ви, ні ваші люди не спілкуєтеся з демонами?

Вона ствердно кивнула:

— Вони не в змозі пробитись у наші сни. А в Тиндаярі у нас із ними розмови короткі — ми просто вбиваємо їх. Тому не турбуйтеся, вони не дізнаються про нашу з вами зустріч. Можете розповідати їм що завгодно; можете, наприклад, сказати, що майже підібралися до Лаврайна, але останньої миті мусили відступити, помітивши серед його охоронців чаклуна — або навіть двох чаклунів. Мовляв, за таких обставин ви потребуєте додаткових інструкцій і… коротше, щось вигадаєте. Ідеться ж про порятунок вашої шкури.

— Але чому ви мене відпускаєте? — запитав Фейлан. — Невже з милосердя. — Він похитав головою. — Ні, не вірю.

— І правильно, що не вірите, — підтвердила дівчина. — Це ніяке не милосердя, а тверезий розрахунок. Наскільки мені відомо, ви людина розумна й обачна, тому не станете легковажити моїм попередженням. І коли отримаєте чергове завдання, пов’язане з Лахліном, то ще гарненько подумаєте, чи варто його слухняно виконувати. Чи, може, визнаєте за краще попередити мене про нові підступи Ан Нувіну.

— Он як! — Фейлан прикинувся, що ці слова заскочили його зненацька, хоч насправді нітрохи не був здивований. — То ви хочете переманити мене на свій бік?

— Поки ні, професоре, ви ще не готові до цього. Надто вже довго вірою та правдою служили Китрайлові, щоб швидко й безболісно зректися своїх переконань. Але водночас ви цінуєте свою людяність, своє земне життя і не поспішаєте перетворитись на демона. У кожнім разі, мені здалося, що така перспектива не дуже вас тішить. Чи я помиляюся?

— Не помиляєтесь, пані. Та це не означає, що задля збереження життя я ладен піти на зраду.

— Я цього й не вимагаю. Зрадити можна лише те, у що віриш, а ви ж самі визнали, що вам не до вподоби підігравати поборникам. Зрештою, ви слуга Китрайла, а не його раб, і мусите відрізняти усвідомлене служіння від бездумної рабської покірливості. На відміну від раба, слуга має право на свої погляди, свої переконання; ніхто не може позбавити його свободи волі та вибору.

— Усе це так, — погодився Фейлан. — Але…

— Остаточний вибір залишається за вами, — на давши йому договорити, вела далі дівчина. — Ви можете розповісти своєму демонові про нашу зустріч, і ми обидва знаємо, до чого це призведе. Також можете приховати правду і сподіватися на те, що вам урешті дадуть спокій, визнавши вас непридатним для подальших диверсій на Лахліні. Якщо ж ваші надії не справдяться, то перед вами постане новий вибір: або виступити проти нас, або домовитися з нами. У другому випадку я обіцяю, що ми разом подумаємо над тим, як вийти з цієї ситуації з обопільною вигодою — не завдавши шкоди нашій боротьбі і водночас не накликавши на вас гніву Ан Нувіну.

Фейлан скептично гмикнув.

— Хіба це можливо?

— А чом би й ні. Цього разу я вже запропонувала вам прийнятне пояснення — вигадаємо щось і наступного. За потреби навіть завдамо вам легкого поранення. Це, звичайно, не дуже приємно, але краще за смерть. Правда ж?

Фейлан нічого не відповів. Він почувався зацькованим звіром, якого облягли з усіх боків. І ніякого порятунку не було — за винятком, певна річ, того малоймовірного варіанту, що демони справді дадуть йому спокій, більше не змусять повертатися на Лахлін, а юна чаклунка дотримає свого слова, зберігатиме в таємниці їхню зустріч і не шантажуватиме його викриттям…

Тим часом дівчина підвелася з крісла.

— Не буду на вас тиснути, професоре. Думайте, зважуйте, вирішуйте. А як надумаєте, приходьте для продовження нашої розмови. Тільки тримайтесь осторонь Ханґована, Бланаха та інших великих міст, ідіть прямісінько під Архарські гори, там вас зустрінуть. Зараз я не стану проводжати вас за межі Лахліну, самі знайдете дорогу. Сподіваюсь, у вас вистачить здорового глузду не утнути якоїсь дурниці.

З цими словами вона прикликала темну енерґію і без жодного прощального слова поринула в Тиндаяр, залишивши Фейлана у важких роздумах.

Ківан непорушно стояв поруч із Елвен під північною околицею Ханґована і спостерігав за завихореннями темної енерґії, що повільно віддалялися від лахлінської столиці в південно-західному напрямку. Чорний чаклун Фейлан аб Мередид повертався до себе на Абрад, не намагаючись нічого утнути. Це, звісно, не означало,