Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

Коли в печері згасили світло, залишивши тільки один тьмяний ліхтар, Ківан довгенько гомзався на своєму сіннику, раз-у-раз перекидаючись із боку на бік і марно намагаючись заснути. Нарешті облишив ці даремні спроби, встав, тепло вдягнувся і вийшов на засніжене плато.

Сьогодні, на щастя, хуртовини не було, але мороз дедалі міцнішав, і вартові вже не стояли на своїх постах, як удень, а зібралися біля двох багать у протилежних кінцях плато і по черзі ходили між ними вздовж кручі. Біля третього вогнища самотньо сиділа Мірвел, до якої тяглись маґічні нитки від розташованих на дні ущелини та на стежці охоронних плетив. За наявності такої сиґналізації не було жодної потреби ставити варту, проте Йорверт і решта ватажків вирішили, що повстанцям не слід аж надто розслаблятися й геть втрачати пильність. Зрештою, ці чергування наразі були єдиним, що нагадувало їм про існування ворога.

Мірвел зустріла Ківана доброзичливою і трохи лукавою усмішкою.

— Не спиться? То міг би піти до Нейве. Не думаю, що вона стала б заперечувати.

Ківан відчув, як його щоки запашіли. Він присів на колоду поруч із жінкою і з удаваною незворушністю сказав:

— Дякую за пораду, але це було б неправильно.

— Чому? Ти такий доброчесний, що маєш за гріх приголубити дівчину? Чи такий пихатий, що вважаєш її не рівнею собі?

— Аж ніяк, шановна, — похитав головою Ківан. — До вашого відома, моя матінка була простого роду. Та й маєток у мене забрали, суд визнав, що я байстрюк, і тепер навіть моє шляхетське походження під великим питанням.

— Але ти освічений, культурний хлопець, — зауважила Мірвел. — Цього ніякий суд у тебе не відбере. А Нейве — проста дівчина з глухого села. Не знає грамоти, не вміє гарно поводитись. Мабуть, це тебе стримує.

— Може, й так, — погодився Ківан. — Мені з нею приємно, але… нецікаво. І я не певен, що в майбутньому це зміниться, тому не хочу ускладнювати собі життя. Зараз і так усе заплутано.

— Що ж, розумію, — сказала жінка. Вона повернула голову й задивилася на щербатий місяць, що висів над самісінькою верхівкою гори Шан Хвайр. Кілька довгих хвилин мовчала, потім промовила: — А ти справді так свято віриш у нашу перемогу? Не припускаєш навіть думки, що ми можемо програти?

— Та ні, припускаю, — чесно визнав Ківан. — І не хочу припускати, але доводиться. Заперечувати таку можливість, це все одно що ховати голову в пісок… професор аб Кадуґан якось розповідав, що так роблять дронґіни, велетенські птахи на Шогірських островах. Через свою вагу вони не вміють літати, і коли їм загрожує небезпека, просто стромляють голову в пісок, щоб нічого не бачити. Ми таки можемо зазнати невдачі, і найбільше я боюся не підступів Ан Нувіну, а втручання відьом. — Він на мить замовк, переконався, що всі вартові перебувають на пристойній відстані від них, і продовжив: — Рано чи пізно відьми дізнаються про нас, і якщо це станеться зарано, можуть усе нам зіпсувати.

— Чому?

— Бо в їхніх очах ми будемо чорними чаклунами. Принаймні спершу вони точно так вважатимуть. І я не певен, чи вдасться нам узагалі порозумітися з ними. Для них кожен, хто володіє темною енерґією, є слугою Ан Нувіну.

Мірвел гмикнула.

— Досі я не думала про це, просто не мала часу. Та, здається, ти перебільшуєш небезпеку. Відьми зовсім не дурні жінки і зрештою в усьому розберуться. Вони живуть досить довго для того, щоб удосталь набратися мудрості й не судити про все зопалу, лише за зовнішніми ознаками. А ти ділився своїми сумнівами з Ейнаром?

— Так. Він сказав, щоб я не переймався, мовляв, усе буде гаразд. Зате леді Елвен теж цим стурбована. Правда, вона не боїться, що втручання відьом зашкодить нашій боротьбі. Вони не мають влади над Тиндаяром, тому, щоб дістатися до нас, мусять прибути на Лахлін по морю і спершу впоратися з поборниками. А це саме те, чого ми прагнемо.

— Так отож і воно, — сказала Мірвел. — Леді Елвен має рацію. Доки на Лахліні залишатимуться поборники, відьми не зможуть нічого з нами вдіяти. В усякому разі, тобі не варто боятися, що вони стануть нам на заваді. Ну, а коли — і якщо — ми переможемо, тоді й будемо думати над цією проблемою. Поки ж вона, як полюбляє казати наш професор, неактуальна. Зараз ми маємо інші, нагальніші клопоти.

— А раптом відьми домовляться з поборниками, — припустив Ківан. — Пообіцяють більше ні в що не втручатися, лишень би їм дали змогу розібратися з нами. Звичайно, ми легко втечемо від них через Тиндаяр, але на цьому наше повстання захлинеться.

Жінка зосереджено подивилася на нього:

— Гадаєш, поборники на це погодяться?

— Можуть і погодитись. Вони по самі вуха загрузли в конфлікті з королем, а тут іще ми їм як кістка поперек горла. Їхньому керівництву має видатися заманливою ідея розправитися з нами руками відьом.

— І відьми підуть на таку домовленість?

— Важко сказати. Я знаю про них так само мало, як ви й решта наших. Ну, може, Ейнарові відомо більше. — (Насправді Ківан був цього певен. Він уже давно здогадувався, що їхній ватажок ніякий не лахлінець-самоук, а добре вишколений абрадський чаклун, і сьогодні його підозри остаточно підтвердилися. Прибувши на виклик, Ейнар негайно впізнав у полоненому чаклуні кованхарського професора Фейлана аб Мередида і пояснив, що якось мав із ним справу під час одного з візитів на Абрад. А трохи згодом, розмовляючи з Елвен, уже говорив про нього так, ніби був з ним добре знайомий, і це не пройшло повз Ківанову увагу.) — Професор аб Кадуґан розповідав, що відьми позиціонують себе, як захисників людства від демонів, чудовиськ та чорних чаклунів. Боротьбу з ними вони вважають своїм найпершим обов’язком, тому