Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Мурахи встали й не ворушаться, — сказав Зрозум, зітхнувши. — Гаразд, поверни ту кляту штукенцію.

Адріан обережно помістив маленького пухнастого плюшевого ведмедика над клавіатурою Гекса. Усе відразу закружляло. Мурахи знову почали рух. Миша пискнула.

Вони пробували це вже втретє.

Зрозум знову перечитав єдине речення, написане Гексом.

+++ Мій! В-а-а-а-а! +++

— Сумніваюся, — похмуро сказав він, — що мені хочеться повідомити Архіректору, що ця машина перестає працювати, якщо ми забираємо її пухнастого плюшевого ведмедика. У такому світі мені жити не дуже хочеться.

— Е-е, — сказав Несамовитий Дронго, — ти завжди можеш, знаєш, сказати, що він працює лише з увімкненим ППВ.

— Ти думаєш, що це краще? — неохоче запитав Зрозум. Цей ведмедик навіть близько не нагадував свого живого родича.

— Ти питаєш, чи це краще, ніж «пухнастий плюшевий ведмедик»?

Зрозум кивнув.

— Краще, — погодився він.

З усіх подарунків, які він отримав від Батька Вепра, Гавейн найбільше вподобав скляну кульку.

Сюзен здивувалася: яку таку кульку?

На що він відповів: ну ту кульку, що я знайшов у каміні. Із нею я виграю всі ігри. Схоже, вона рухається якось інакше.

Почав падати свіженький ранковий сніг, а жебраки продовжували вештатися міськими вуличками, хаотично, часом повертаючись туди, звідки щойно прийшли.

Час від часу від когось з них долинала радісна відрижка. На всіх були паперові капелюшки — за винятком Старого Тхора Рона, який свого з’їв.

Із рук у руки кочувала жерстяна банка, повна суміші старих вин та спирту, а також чогось украденого із задвірків фабрики фарб, що на вулиці Федри.

— Гуска була пречудова, — сказав Качур, копирсаючись у зубах.

— Враховуючи качку на твоїй голові, дивно, що ти наважився її з’їсти, — зауважив Домовина Генрі, колупаючись у носі.

— Яку качку? — здивувався Качур.

— А що це таке жирне було? — поцікавився Арнольд Колобок.

— Це, мій любий друже, було «pâté de foie gras». Швидше за все, прямо з Ґеної. І нічо таке.

— Хіба це не від нього ти почав пердіти?

— О, ось і світ високої кухні, — радісно повідомив Качур.

Нарешті вони добрели до чорного входу свого улюбленого ресторану. Качур мрійливо глянув на двері, в його очах відображалися приємні спогади.

— Я вечеряв тут майже кожен день, — сказав він.

— А чому перестав? — поцікавився Домовина Генрі.

— Я... насправді не знаю, — пробурмотів Качур. — Боюся... сталося якесь затуманення. У ті дні я... гадаю, я був кимось іншим. Однак, — сказав він, поплескавши Арнольда по голові, — як кажуть, «краще їсти старі черевики з другом, ніж вола зі стайні з ворогом». Вперед, Роне.

Вони поставили Старого Тхора Рона перед задніми дверима й постукали в них. Коли офіціант відчинив їм, Старий Тхір Рон всміхнувся, демонструючи залишки своїх зубів і знаменитий сморід із рота, який його ніколи не покидав.

— Тисячолітня рука й креветко! — сказав він, торкаючись чола.

— Святкові вітання, — пояснив Качур.

Чоловік уже намірявся зачинити двері, але Арнольд Колобок був тут як тут і стрімко просунув черевик у щілину.[28]

— Ми подумали, що, може, вам хочеться, щоб ми зазирнули на обід й порадували ваших клієнтів веселою вепронічною пісенькою? — запитав Качур. Поруч із ним Домовина Генрі вибухнув одним зі своїх вулканічних нападів кашлю, який навіть звучав по-зеленому. — Звісно, безкоштовно.

— Це ж усе-таки Вепроніч, — сказав Арнольд.

Жебраки, недостойні навіть членства в Гільдії жебраків, жили досить добре — за власними низькими стандартами. Здебільшого все завдяки правильному застосуванню Принципу впевненості. Люди були готові віддати їм усе, що завгодно, щоб вони нарешті пішли.

За кілька хвилин вони рушили далі, штовхаючи щасливого Арнольда, що сидів в оточенні поспішно загорнутих пакунків.

— Люди бувають такими добрими, — сказав Качур.

— Тисячолітня рука й креветко.

Арнольд почав досліджувати благодійні пожертви, поки його товариші об’їжджали візком снігову кашу та кучугури.

— Мені це все щось дуже нагадує... — сказав він.

— Що саме?

— Бруд і старі черевики.

— Дурня! Це ж шикарний хавчик.

— Ага, звісно, — Арнольд певний час жував мовчки. — А раптом ми всі теж стали такими шикарними?

— Не знаю. Ти шикарний, Роне?

— Хулєра.

— Ну, звучить доволі шикарно.

Річку Анк почало тихенько вкривати снігом.

— Однак... З Новим роком, Арнольде!

— З Новим роком, Качуре. І всього найкращого твоїй качці.

— Якій качці?

— З Новим роком, Генрі.

— З Новим роком, Роне.

— Хулєра!

— І благослови нас всіх бог, — сказав Арнольд Колобок. Снігова завіса заховала їх від сторонніх очей.

— Який саме?

— Не знаю. А якого хочеш?

— Качуре!

— Що таке, Генрі?

— То що з тим волом у стайні, якого ти згадував?

— Тобто?

— Яким чином він потрапив до стайні? Трава закінчилася, чи що?

— А... це була просто метафора, Генрі.

— Ніякий не віл?

— Не зовсім. Я мав на увазі...

І тоді залишився лише сніг.

А потім він почав танути на сонці.

Примітки

1

Тобто тими, хто заслужив на те, щоб його кров пролилася. А може, і не заслужив. З деякими дітьми ніколи не зрозумієш напевне. — Прим, авт.

2

Ця розмова включає в себе практично все, що варто знати про людську цивілізацію. Принаймні про ту її частину, що зараз перебуває під водою, огороджена надійною стіною або досі тліє. — Прим. авт.

3

Тантал (tantalus) — спеціальна дерев’яна підставка для графинів з алкогольними напоями. Часто у таку підставку вмонтовувався ключ. Не відімкнувши замок, неможливо було дістати графин. — Прим. ред.

4

Сумно й болісно усвідомлювати, що високопоставлені особи дійсно вірили, що обдурять слуг, помістивши алкогольні напої у графини з етикетками, написаними задом наперед. Водночас історії відомо про безліч політично свідомих дворецьких, які, своєю чергою, були переконані, що їхній господар нічого не помітить, якщо віскі присмачити йодом. — Прим. авт.

5

Персик був не з тих, кому ставлять багато запитань. Хіба що вони звучали так: «Я-я-якщо я віддам тобі всі мої гроші, ти ж не ламатимеш мені ще одну ногу, будь такий ласкавий?!» — Прим. авт.

6

Нижній світ Анк-Морпорка набув таких розмірів, що верхньому світові