Батько Вепр - Террі Пратчетт

— НІ. ЙОГО КУПЛЮ Я.

— Не вийде, оскільки, розумієте...

— У ВАС Є ІНШІ ІГРАШКИ?

— Так, звичайно, але...

— ТОДІ Я БЕРУ КОНЯ. СКІЛЬКИ ТАМ МАВ ЗАПЛАТИТИ ВАШ ЛОРДИК?

— Ну, ми домовилися про дванадцять доларів, але...

— Я ЗАПЛАЧУ П’ЯТДЕСЯТ, — сказав клієнт.

Маленький крамар зупинив протест на півдорозі, бо в ньому прокинулася жадібність. «Інші іграшки дійсно є, — швидко подумав він. — А цей клієнт, — міркував продавець із дивовижною передбачливістю, — явно людина, яка не сприймає слова „ні“ й найчастіше навіть не переймається запитаннями. Лорд Селахій розізлиться, але його зараз тут немає. Натомість незнайомець тут як тут. І з’явився чортзна-як...»

— Ем... ну, за таких обставин... гм... вам його загорнути?

— НІ. ВІЗЬМУ ТАКИМ, ЯК Є. СПАСИБІ. Я ПОВЕРНУСЯ ТИМ САМИМ ШЛЯХОМ, ЯКЩО НЕ ЗАПЕРЕЧУЄТЕ.

— Ем... а як ви сюди потрапили? — запитав власник крамниці, знімаючи коня з вітрини.

— ЧЕРЕЗ СТІНУ. НАБАГАТО ЗРУЧНІШЕ, НІЖ ЧЕРЕЗ КАМІН, ЧИ НЕ ТАК?

Привид кинув невеликий дзвінкий мішечок на прилавок і з легкістю підняв коня. Власник магазину був не в стані триматися хоч за щось. Навіть вчорашня вечеря погрожувала його покинути.

Постать оглянула інші полиці.

— ВИ РОБИТЕ ПРЕЧУДОВІ ІГРАШКИ.

— Гм... дякую.

— ДО РЕЧІ, — докинув клієнт перед виходом. — ЗЗОВНІ ЯКИЙСЬ ХЛОПЧИНА ВЖЕ ПРИМЕРЗ НОСОМ ДО ВІТРИНИ. ТРОХИ ТЕПЛОЇ ВОДИ ЗРОБИТЬ ЧУДО.

Смерть вийшов назовні, де його вже чекав Хропунець, і прив’язав іграшкового коня за сідлом.

— АЛЬБЕРТ БУДЕ ДУЖЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ. НЕ МОЖУ ДОЧЕКАТИСЯ, КОЛИ ПОБАЧУ ЙОГО ОБЛИЧЧЯ. ХО. ХО. ХО.

Коли вогні Вепроночі ковзнули вежами Невидної академії, Бібліотекар прослизнув у Велику залу, міцно стискаючи ступнями кілька нотних аркушів.

Коли вогні Вепроночі освітили вежі Невидної академії, Архіректор сів у крісло у своєму кабінеті, зітхнув і зняв черевики.

До біса довга видалася нічка. Відбулося чимало дивного. Наприклад, він уперше побачив, як розплакався Верховний верховик.

Ридикуль зиркнув на двері до нової ванної. Ну, зі зубними проблемами він розібрався і охоче освіжився би приємним теплим душем. А тоді, уже бадьорим і чистим, можна вирушати на органний концерт.

Він зняв капелюх, звідки вивалилася якась істота, легко подзвякуючи. Підлогою покотився невеличкий ґномик.

— О, ще один. А я гадав, що ми вас позбулися назавжди, — сказав Ридикуль. — А ти тут як тут.

Ґном нервово зиркнув на нього.

— Е-е... пригадуєте, щоразу, коли хтось з’являвся внаслідок чарів, лунав звук дзвоників? — запитав той, і вираз його обличчя сповіщав, що він зізнається в чомусь такому, за що обов’язково отримає ляпаса.

— Так?

Ґном підняв кілька крихітних дзвоників і нервово ними помахав. Вони видали дуже сумний дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Прекрасно, правда? Це був я — Ґном Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Забирайся звідси.

— Якщо забажаєте, я можу продемонструвати іскристі жалкі ефекти з пилком?

— Забирайся негайно!

— А як щодо «Дзвонів святого Парнокопитного»? — із відчаєм поцікавився ґном.— Дуже сезонна мелодія. Дуже приємна. Ну ж бо, підспівуй: «Дзвони [дзвін] святого [дзвін]...»

Ридикуль завдав влучного удару гумовою качечкою, і ґном поспішно змився через злив ванни. Із труб долинало все тихіше ехо прокльонів і випадкового подзвякування.

Зрештою, у цілковитій тиші Архіректор стягнув халат.

Коли Бібліотекар закінчив качати воду, резервуари органа вже тріщали по швах. Втішений, він пробрів до сидіння і з величезним задоволенням досліджував клавіші перед своїми очима.

Підхід Клятого Тупака Джонсона до музики нагадував його підхід до будь-якої іншої галузі, яку його геній попестив так само, як пізні заморозки — картопляне поле. Зробіть його голосним, казав він. Зробіть його широчезним. Всеохопним.

Таким чином Великий орган Невидної академії став єдиним у цілому світі, на якому можна було зіграти цілу симфонію для грози та розчавлених жаб.

Тепла вода каскадом стікала з гостроверхої купальної шапочки Маструма Ридикуля.

Пан Джонсон — однозначно, ненавмисне — спроектував ідеальну ванну кімнату — принаймні ідеальну для співу. Ехо та резонуючі труби згладжували будь-який крихітний недолік і нагороджували навіть найслабшого співака розкотистим темношкірим голосом.

Ридикуль заспівав:

— Як вийшов я якось да-да-да-да для того чи сього й узяв да-да-да-да, побачив я ді-і-івку гарненьку, — здається, так і було, — і я...

Труби органа гуділи від стримуваної енергії. Бібліотекар похрускував пальцями. Це тривало якийсь час. Потім він потягнув на себе регулятор тиску.

Гул перетворився на настійливий гуркіт.

Тоді він дуже обережно відпустив зчеплення.

Коли звуки органа дійшли до нього крізь стіну, Ридикуль перестав співати.

«Купальна музика? — подумав він. — Це саме те, що треба!»

Шкода, щоправда, що її приглушали всі ці ванні штукенції.

Саме в цю мить він зауважив невеличкий важіль із написом «Музичні труби».

Ридикуль не був людиною, яка довго задумувалася над тим, як діє якийсь перемикач. Набагато легший і швидший спосіб про це дізнатися — потягнути його, що він і зробив.

Однак, замість музики, яку він очікував почути, Ридикуль був нагороджений лиш кількома великими панелями, які мовчки ковзнули вбік, відкриваючи очам ряди мідних форсунків.

Бібліотекар відгородився від усього світу, мріючи на крилах музики. Його руки та ноги танцювали по клавішах, підбираючись до крещендо, яким закінчувалася перша частина «Катастрофічної сюїти» Буббла.

Одна нога вдарила важіль «Режим прискорення», а друга — клапан циліндра із закисом азоту.

Ридикуль постукав по форсунках.

Нічого не відбулося. Він оглянув пульт управління і усвідомив, що ще не пробував тягнути маленький латунний важіль із написом «Зв’язок з органом».

Тож він це зробив. Однак це не викликало у ванній потік приємного акомпанементу. Пролунав звичайний стукіт і віддалене булькання, яке все наростало й наростало.

Він здався і продовжив намилювати груди.

— Біг оленя, гра... чого? Що...

Пізніше того самого дня він знову забив ванну дошками, прибивши на дверях табличку з написом: «Не використовувати за жодних обставин. Це ВАЖЛИВО».

Однак, прибиваючи двері, Модо не до кінця забивав цвяхи, а залишав стирчати їхні голівки, за які б пізніше вхопилися його плоскогубці — коли йому б наказали їх висмикнути. Він ніколи не гадав і не скаржився, зате чудово розумів, як діє розум чарівників.

Мило вони так і не відшукали.

Зрозум та його товариші-студенти уважно спостерігали за Гексом.

— Знаєш, він ж не може просто так зупинятися, — сказав Адріан «Несамовитий