Батько Вепр - Террі Пратчетт
Він повернувся до неї, закотив очі й знову схопився за горло.
— Щось застрягло? — вона з усієї сили вгатила його по спині, але він опустився на лікті й коліна, намагаючись вдихнути.
Тоді Сюзен схопила його під пахвами, потягнула догори й обхопила за пояс. «О боги, що робити далі, я ж ходила на курси, тепер ніби треба стиснути одну руку в кулак, тоді покласти іншу руку на неї, потягнути догори й натиснути, ось так...»
Чоловік кашлянув, щось вилетіло з його рота, відбилося від дерева й приземлилося в снігу.
Дівчина опустилася на коліна, щоб роздивитися, що це.
Це була маленька чорна квасолина.
Високо на гілці заспівала якась пташка. Вона подивилася догори. В’юрок зістрибнув з неї і перелетів до іншої гілки.
Коли вона озирнулася, чоловік встиг змінитися. Тепер він був одягнений у важкі хутра, мав хутряний каптур та хутряні чоботи. Він спирався на спис із кам’яним вістрям і мав набагато сильніший вигляд.
Через ліс щось бігло, майже непомітне — лише тінь. На мить перед нею вистрибнув білий заєць і рушив іншою доріжкою.
Вона озирнулася. Хутра зникли, і чоловік набув старшого вигляду, хоча очі залишалися колишніми. На ньому були щільні білі ряси, що робили його дуже схожим на священника.
Коли птах знову проспівав, вона не відвернулася. І зрозуміла, що помилялася, думаючи, що чоловік змінюється, наче при перегортанні сторінок. Усі образи з’являлися нараз — і багато інших теж. Побачене залежало від того, як дивитися.
«Ага. Чудово, що я спокійна й звикла до такого, — подумала вона. — Інакше б просто не витримала...»
Тепер вони опинилися на краю лісу.
На певній віддалі від них стояли чотири величезні кабани, випускаючи хмаринки пару, перед саньми, начебто виготовленими з грубо обтесаних дерев. З почорнілої деревини споглядали обличчя, може, висічені каменем, а може, дощем і вітром.
Батько Вепр заліз на сани й всівся. За кілька останніх кроків він значно набрав вагу, і тепер було важко побачити в ньому щось інше, окрім величезного чоловіка в червоній одежі, вкритій крижинками. Лише у випадкових відблисках сніжинок можна було розгледіти шерсть або ікла.
Посовавшись на сидінні, він нагнувся і дістав фальшиву бороду, здивовано її оглядаючи.
— ВИБАЧ, — сказав голос позаду Сюзен. — ЦЕ МОЯ.
Батько Вепр кивнув Смерті, як один ремісник іншому, а тоді кивнув Сюзен. Вона не була впевнена в тому, що їй щойно подякували — це був радше жест визнання, підтвердження того, що було зроблено те, що потрібно було зробити. Але це не була подяка.
Тоді він натягнув віжки, стиснув зуби, і сани рушили.
Вони спостерігали, як ті зникають удалині.
— Я ніби чула, — сказала Сюзен, — що червоно-біле вбрання Батька Вепра придумали зовсім недавно.
— НІ. ПРО НЬОГО ПРОСТО ЗГАДАЛИ.
Тепер Батько Вепр перетворився на червону цятку на іншому боці долини.
— Ну, щодо одягу більше питань немає, — сказала Сюзен. — Але я ще хотіла би знати, суто з наукового інтересу... ти був впевнений, що я виживу, правда?
— Я БУВ ДОВОЛІ ВПЕВНЕНИЙ.
— Чудово.
— Я ПІДКИНУ ТЕБЕ ДОДОМУ, — мовив Смерть за якийсь час.
— Дякую. А тепер... скажи мені...
— ЩО СТАЛОСЯ Б, ЯКБИ ТИ ЙОГО НЕ ВРЯТУВАЛА?
— Так! Сонце однаково зійшло б?
— НІ.
— Облиш. Невже ти думаєш, що я в це повірю? Це ж астрономічний факт.
— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.
Вона повернулася до нього.
— Це була довга нічка, дідусю! Я втомилася і хочу нарешті прийняти ванну! А не вислуховувати якісь дурниці!
— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.
— Дійсно? І що тоді?
— СВІТ ОСВІТЛЮВАЛА БИ ЗВИЧАЙНА КУЛЯ ПАЛАЮЧОГО ГАЗУ.
Певний час вони йшли мовчки.
— Ага, — беземоційно мовила Сюзен. — Гра слів. А я ж думала, що ти завжди дивишся на все прямолінійно.
— ІНАКШЕ, НІЖ ПРЯМОЛІНІЙНИМ, МЕНЕ НЕ НАЗВЕШ. А ГРА СЛІВ — ТИПОВА ЛЮДСЬКА РОЗВАГА.
— Гаразд, — сказала Сюзен. — Я не дурна. Ти натякаєш, що людям потрібні... фантазії, щоб зробити життя стерпнішим?
— ТИ ДІЙСНО ТАК ГАДАЄШ? ЩО ЦЕ — НАЧЕ ЯКАСЬ РОЖЕВА ПІҐУЛКА? НІ. ЛЮДЯМ ПОТРІБНІ ФАНТАЗІЇ, ЩОБ БУТИ ЛЮДЬМИ. ЩОБ БУЛО МІСЦЕ, ДЕ ЗАНЕПАЛИЙ ДУХ ЗУСТРІНЕ ЩОРАЗ МОГУТНІШОГО ПРИМАТА.
— Зубні феї? Батьки Вепри? Маленькі...
— ТАК. У ЯКОСТІ ПРАКТИКИ. СПЕРШУ ПОТРІБНО НАВЧИТИСЯ ВІРИТИ В МАЛЕНЬКУ БРЕХНЮ.
— Щоб потім повірити в більшу?
— ТАК. У ПРАВОСУДДЯ. ЖАЛІСТЬ. ОБОВ’ЯЗОК. І ПОДІБНІ РЕЧІ.
— Але це абсолютно різне!
— ТИ ТАК ДУМАЄШ? ТОДІ ВІЗЬМИ ВСЕСВІТ, РОЗІТРИ ЙОГО В НАЙДРІБНІШИЙ ПОРОШОК І ПРОСІЙ КРІЗЬ НАЙМЕНШЕ СИТО. ПІСЛЯ ЧОГО ПОКАЖИ МЕНІ ХОЧ ОДИН АТОМ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЧИ МОЛЕКУЛУ ЖАЛОСТІ. ОДНАК... — Смерть махнув рукою. — ОДНАК ТИ ПОВОДИШСЯ, НАЧЕ У СВІТІ ІСНУЄ ІДЕАЛЬНИЙ ПОРЯДОК, НАЧЕ ІСНУЄ ПЕВНА... ПЕВНА ПРАВИЛЬНІСТЬ У ВСЕСВІТІ, ЗА ЯКОЮ МОЖНА СУДИТИ.
— Так, але люди повинні в це вірити, інакше який сенс...
— САМЕ ДО ЦЬОГО Я ВЕДУ.
Вона спробувала зібратися з думками.
— ІСНУЄ МІСЦЕ, ДЕ ДВІ ГАЛАКТИКИ СТИКАЮТЬСЯ ВЖЕ МІЛЬЙОН РОКІВ, — ні сіло ні впало повідомив Смерть. — НЕ НАМАГАЙСЯ ПЕРЕКОНАТИ МЕНЕ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО.
— Так, але люди не думають про це, — сказала Сюзен. «Десь там є ліжко...»
— ПРАВИЛЬНО. ЗІРКИ ВИБУХАЮТЬ, СВІТИ СТИКАЮТЬСЯ, У ВСЬОМУ СВІТІ ЗНАЙДЕТЬСЯ ОБМАЛЬ МІСЦЬ, В ЯКИХ ЛЮДИ МОГЛИ Б ЖИТИ, НЕ БОЯЧИСЬ ЗАМЕРЗНУТИ ЧИ ЗГОРІТИ ЖИВЦЕМ. ОДНАК ТИ ВІРИШ, ЩО... ЩО ЛІЖКО — ЦЕ НОРМАЛЬНА РІЧ. ДИВОВИЖНИЙ ТАЛАНТ.
— Талант?
— О, ТАК. ОСОБЛИВИЙ РІЗНОВИД ТУПОСТІ. ВИ ГАДАЄТЕ, ЩО ВЕСЬ ВСЕСВІТ — У ВАС У ГОЛОВАХ.
— З твоїх слів випливає, що ми якісь божевільні, — сказала Сюзен. «Приємне тепле ліжко...»
— НІ. АЛЕ ВАМ НЕОБХІДНО ПОВІРИТИ В РЕЧІ, ЯКИХ НАСПРАВДІ НЕМАЄ. ЯК ІНАКШЕ ВОНИ МОЖУТЬ З’ЯВИТИСЯ? — запитав Смерть, допомагаючи їй залізти на Хропунця.
— Ці гори, — мовила Сюзен, коли кінь здійнявся. — Це справжні гори, чи лише тіні?
— ТАК.
Сюзен знала, що більше він нічого не скаже.
— Слухай... я загубила меч. Десь у країні Зубної Феї.
Смерть стенув плечима.
— Я МОЖУ ЗРОБИТИ ЩЕ ОДИН.
— Дійсно?
— ЗВИЧАЙНО. ПРИНАЙМНІ БУДЕ ЧИМ ЗАЙНЯТИСЯ. НЕ ТУРБУЙСЯ ПРО ЦЕ.
Верховний верховик бадьоро наспівував під ніс, вдруге зачісуючи свою бороду й щедро сприскуючи її засобом, який мав запах радше препарату витяжки з ласки, а не приємний чоловічий аромат[26] (як він очікував).