Українська література » Фентезі » Батько Вепр - Террі Пратчетт

Батько Вепр - Террі Пратчетт

Читаємо онлайн Батько Вепр - Террі Пратчетт
трапилося? У чому справа?

Він повернувся до неї, закотив очі й знову схопився за горло.

— Щось застрягло? — вона з усієї сили вгатила його по спині, але він опустився на лікті й коліна, намагаючись вдихнути.

Тоді Сюзен схопила його під пахвами, потягнула догори й обхопила за пояс. «О боги, що робити далі, я ж ходила на курси, тепер ніби треба стиснути одну руку в кулак, тоді покласти іншу руку на неї, потягнути догори й натиснути, ось так...»

Чоловік кашлянув, щось вилетіло з його рота, відбилося від дерева й приземлилося в снігу.

Дівчина опустилася на коліна, щоб роздивитися, що це.

Це була маленька чорна квасолина.

Високо на гілці заспівала якась пташка. Вона подивилася догори. В’юрок зістрибнув з неї і перелетів до іншої гілки.

Коли вона озирнулася, чоловік встиг змінитися. Тепер він був одягнений у важкі хутра, мав хутряний каптур та хутряні чоботи. Він спирався на спис із кам’яним вістрям і мав набагато сильніший вигляд.

Через ліс щось бігло, майже непомітне — лише тінь. На мить перед нею вистрибнув білий заєць і рушив іншою доріжкою.

Вона озирнулася. Хутра зникли, і чоловік набув старшого вигляду, хоча очі залишалися колишніми. На ньому були щільні білі ряси, що робили його дуже схожим на священника.

Коли птах знову проспівав, вона не відвернулася. І зрозуміла, що помилялася, думаючи, що чоловік змінюється, наче при перегортанні сторінок. Усі образи з’являлися нараз — і багато інших теж. Побачене залежало від того, як дивитися.

«Ага. Чудово, що я спокійна й звикла до такого, — подумала вона. — Інакше б просто не витримала...»

Тепер вони опинилися на краю лісу.

На певній віддалі від них стояли чотири величезні кабани, випускаючи хмаринки пару, перед саньми, начебто виготовленими з грубо обтесаних дерев. З почорнілої деревини споглядали обличчя, може, висічені каменем, а може, дощем і вітром.

Батько Вепр заліз на сани й всівся. За кілька останніх кроків він значно набрав вагу, і тепер було важко побачити в ньому щось інше, окрім величезного чоловіка в червоній одежі, вкритій крижинками. Лише у випадкових відблисках сніжинок можна було розгледіти шерсть або ікла.

Посовавшись на сидінні, він нагнувся і дістав фальшиву бороду, здивовано її оглядаючи.

— ВИБАЧ, — сказав голос позаду Сюзен. — ЦЕ МОЯ.

Батько Вепр кивнув Смерті, як один ремісник іншому, а тоді кивнув Сюзен. Вона не була впевнена в тому, що їй щойно подякували — це був радше жест визнання, підтвердження того, що було зроблено те, що потрібно було зробити. Але це не була подяка.

Тоді він натягнув віжки, стиснув зуби, і сани рушили.

Вони спостерігали, як ті зникають удалині.

— Я ніби чула, — сказала Сюзен, — що червоно-біле вбрання Батька Вепра придумали зовсім недавно.

— НІ. ПРО НЬОГО ПРОСТО ЗГАДАЛИ.

Тепер Батько Вепр перетворився на червону цятку на іншому боці долини.

— Ну, щодо одягу більше питань немає, — сказала Сюзен. — Але я ще хотіла би знати, суто з наукового інтересу... ти був впевнений, що я виживу, правда?

— Я БУВ ДОВОЛІ ВПЕВНЕНИЙ.

— Чудово.

— Я ПІДКИНУ ТЕБЕ ДОДОМУ, — мовив Смерть за якийсь час.

— Дякую. А тепер... скажи мені...

— ЩО СТАЛОСЯ Б, ЯКБИ ТИ ЙОГО НЕ ВРЯТУВАЛА?

— Так! Сонце однаково зійшло б?

— НІ.

— Облиш. Невже ти думаєш, що я в це повірю? Це ж астрономічний факт.

— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.

Вона повернулася до нього.

— Це була довга нічка, дідусю! Я втомилася і хочу нарешті прийняти ванну! А не вислуховувати якісь дурниці!

— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.

— Дійсно? І що тоді?

— СВІТ ОСВІТЛЮВАЛА БИ ЗВИЧАЙНА КУЛЯ ПАЛАЮЧОГО ГАЗУ.

Певний час вони йшли мовчки.

— Ага, — беземоційно мовила Сюзен. — Гра слів. А я ж думала, що ти завжди дивишся на все прямолінійно.

— ІНАКШЕ, НІЖ ПРЯМОЛІНІЙНИМ, МЕНЕ НЕ НАЗВЕШ. А ГРА СЛІВ — ТИПОВА ЛЮДСЬКА РОЗВАГА.

— Гаразд, — сказала Сюзен. — Я не дурна. Ти натякаєш, що людям потрібні... фантазії, щоб зробити життя стерпнішим?

— ТИ ДІЙСНО ТАК ГАДАЄШ? ЩО ЦЕ — НАЧЕ ЯКАСЬ РОЖЕВА ПІҐУЛКА? НІ. ЛЮДЯМ ПОТРІБНІ ФАНТАЗІЇ, ЩОБ БУТИ ЛЮДЬМИ. ЩОБ БУЛО МІСЦЕ, ДЕ ЗАНЕПАЛИЙ ДУХ ЗУСТРІНЕ ЩОРАЗ МОГУТНІШОГО ПРИМАТА.

— Зубні феї? Батьки Вепри? Маленькі...

— ТАК. У ЯКОСТІ ПРАКТИКИ. СПЕРШУ ПОТРІБНО НАВЧИТИСЯ ВІРИТИ В МАЛЕНЬКУ БРЕХНЮ.

— Щоб потім повірити в більшу?

— ТАК. У ПРАВОСУДДЯ. ЖАЛІСТЬ. ОБОВ’ЯЗОК. І ПОДІБНІ РЕЧІ.

— Але це абсолютно різне!

— ТИ ТАК ДУМАЄШ? ТОДІ ВІЗЬМИ ВСЕСВІТ, РОЗІТРИ ЙОГО В НАЙДРІБНІШИЙ ПОРОШОК І ПРОСІЙ КРІЗЬ НАЙМЕНШЕ СИТО. ПІСЛЯ ЧОГО ПОКАЖИ МЕНІ ХОЧ ОДИН АТОМ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЧИ МОЛЕКУЛУ ЖАЛОСТІ. ОДНАК... — Смерть махнув рукою. — ОДНАК ТИ ПОВОДИШСЯ, НАЧЕ У СВІТІ ІСНУЄ ІДЕАЛЬНИЙ ПОРЯДОК, НАЧЕ ІСНУЄ ПЕВНА... ПЕВНА ПРАВИЛЬНІСТЬ У ВСЕСВІТІ, ЗА ЯКОЮ МОЖНА СУДИТИ.

— Так, але люди повинні в це вірити, інакше який сенс...

— САМЕ ДО ЦЬОГО Я ВЕДУ.

Вона спробувала зібратися з думками.

— ІСНУЄ МІСЦЕ, ДЕ ДВІ ГАЛАКТИКИ СТИКАЮТЬСЯ ВЖЕ МІЛЬЙОН РОКІВ, — ні сіло ні впало повідомив Смерть. — НЕ НАМАГАЙСЯ ПЕРЕКОНАТИ МЕНЕ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО.

— Так, але люди не думають про це, — сказала Сюзен. «Десь там є ліжко...»

— ПРАВИЛЬНО. ЗІРКИ ВИБУХАЮТЬ, СВІТИ СТИКАЮТЬСЯ, У ВСЬОМУ СВІТІ ЗНАЙДЕТЬСЯ ОБМАЛЬ МІСЦЬ, В ЯКИХ ЛЮДИ МОГЛИ Б ЖИТИ, НЕ БОЯЧИСЬ ЗАМЕРЗНУТИ ЧИ ЗГОРІТИ ЖИВЦЕМ. ОДНАК ТИ ВІРИШ, ЩО... ЩО ЛІЖКО — ЦЕ НОРМАЛЬНА РІЧ. ДИВОВИЖНИЙ ТАЛАНТ.

— Талант?

— О, ТАК. ОСОБЛИВИЙ РІЗНОВИД ТУПОСТІ. ВИ ГАДАЄТЕ, ЩО ВЕСЬ ВСЕСВІТ — У ВАС У ГОЛОВАХ.

— З твоїх слів випливає, що ми якісь божевільні, — сказала Сюзен. «Приємне тепле ліжко...»

— НІ. АЛЕ ВАМ НЕОБХІДНО ПОВІРИТИ В РЕЧІ, ЯКИХ НАСПРАВДІ НЕМАЄ. ЯК ІНАКШЕ ВОНИ МОЖУТЬ З’ЯВИТИСЯ? — запитав Смерть, допомагаючи їй залізти на Хропунця.

— Ці гори, — мовила Сюзен, коли кінь здійнявся. — Це справжні гори, чи лише тіні?

— ТАК.

Сюзен знала, що більше він нічого не скаже.

— Слухай... я загубила меч. Десь у країні Зубної Феї.

Смерть стенув плечима.

— Я МОЖУ ЗРОБИТИ ЩЕ ОДИН.

— Дійсно?

— ЗВИЧАЙНО. ПРИНАЙМНІ БУДЕ ЧИМ ЗАЙНЯТИСЯ. НЕ ТУРБУЙСЯ ПРО ЦЕ.

Верховний верховик бадьоро наспівував під ніс, вдруге зачісуючи свою бороду й щедро сприскуючи її засобом, який мав запах радше препарату витяжки з ласки, а не приємний чоловічий аромат[26] (як він очікував).

Відгуки про книгу Батько Вепр - Террі Пратчетт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: