Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Він їсть пешево, — сказала вона.

— Печиво, — автоматично виправила Сюзен і почала бездумно похитувати чайником.

— Моторошний кістлявий чоловік у чорній мантії!

— Ти вовтузишся з цим чайником, — сказав він. — Схоже, надумала втнути щось креативне. Будь ласка, опусти його. Повільно.

Сюзен обережно клякнула й поклала чайник на камінну плиту.

— Ха, це не так уже й моторошно, звичайні кістки, — зневажливо сказав Гавейн. — От конюх Віллі з наших конюшень пообіцяв мені дістати справжній кінський череп. Я зроблю з нього капелюх, як у генерала Тактикуса, той, яким він лякав людей. А цей скелет просто стоїть. Навіть не підвиває. А от ти — страшненький. У тебе дуже дивні очі.

— Дійсно? Тоді перевірмо, наскільки страшним я можу бути, — сказав Часначай і підняв меч. Його лезо зблиснуло блакитним вогнем.

Сюзен стиснула кочергу в руці.

Часначай побачив, що вона починає обертатися. Він ступив за спину Смерті, здійняв меч...

Сюзен замахнулася і швиргонула кочергу. Несучись крізь повітря, та зашипіла й заіскрилася.

Тоді вдарила в мантію Смерті й щезла.

Він моргнув.

Часначай посміхнувся Сюзен.

Він обернувся і мрійливо поглянув на меч у своїй руці.

Раптом той випав із його пальців.

Смерть обернувся і впіймав його за руків’я при падінні, перетворивши на висхідну криву.

Часначай витріщився на кочергу в грудях і склався навпіл.

— О, ні, — пробурмотів він. — Вона не могла пройти крізь вас. Крізь стільки ребер та інших кісток!

Знову цмок — Твайла витягнула палець із рота й мовила:

— Вона вбиває лише чудовиськ.

— Зупини час, негайно, — наказала Сюзен.

Смерть клацнув пальцями. Кімната набула сірувато-пурпурової барви знерухомленого часу. Годинник призупинився.

— Ти підморгнув мені! Я думала, у тебе є план!

— ТАК, ЗВІСНО. Я ПЛАНУВАВ ПОДИВИТИСЯ, ЩО ТИ РОБИТИМЕШ ДАЛІ.

— І більше нічого?

— ВСЕРЕДИНІ ТЕБЕ ПРИХОВАНО БАГАТО РЕСУРСІВ. ДО ТОГО Ж ТИ МАЄШ ОСВІТУ.

— Що?

— А Я ДОДАВ БЛИСКУЧІ ЗІРОЧКИ ТА ШУМ. ГАДАВ, ЩО ЦЕ БУДЕ ДОРЕЧНИМ.

— А якби я нічого не зробила?

— ДУМАЮ, Я БИ ЩОСЬ ВИГАДАВ. В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ.

— Це й була остання хвилина!

— ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС ДЛЯ ЩЕ ОДНІЄЇ ОСТАННЬОЇ ХВИЛИНИ.

— Дітям довелося це все побачити!

— І ЦЕ ПІШЛО ЇМ НА КОРИСТЬ. НЕЗАБАРОМ СВІТ ПОКАЖЕ ЇМ СПРАВЖНІХ ЧУДОВИСЬК. НЕХАЙ ПАМ’ЯТАЮТЬ, ЩО ЗАВЖДИ Є КОЧЕРГА.

— Але вони бачили, що він — людина...

— ГАДАЮ, ВОНИ ЧУДОВО ЗРОЗУМІЛИ, КИМ ВІН БУВ.

Смерть торкнувся Часначая ногою.

— ДОСИТЬ ВДАВАТИ З СЕБЕ МЕРТВОГО, ПАНЕ ЧАСУ-НЕ-ЧАЙ!

Привид найманця вистрибнув, мов чортик із табакерки, божевільно посміхаючись.

— Ви знаєте як правильно!

— ЗВІСНО.

Часначай почав зникати.

— Я ЗАБЕРУ ТІЛО, — сказав Смерть. — ЩОБ УНИКНУТИ НЕЗРУЧНИХ ЗАПИТАНЬ.

— Для чого він це все затіяв? — здивувалася Сюзен. — Заради грошей? Влади?

— ДЕЯКІ ЛЮДИ ГОТОВІ РОБИТИ ВСЕ ПРОСТО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗБІСА ЦІКАВО, — сказав Смерть. — АБО ЗАРАДИ СЛАВИ. АБО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗАБОРОНЕНО.

Смерть підняв труп і перекинув його через плече. Щось із гуркотом упало на камінну плиту. Він обернувся і не наважувався спитати.

— Е-Е... А ТИ СПРАВДІ ЗНАЛА, ЩО КОЧЕРГА ПРОЛЕТИТЬ КРІЗЬ МЕНЕ?

Сюзен усвідомила, що дрижить.

— Звичайно. У цій кімнаті вона має надзвичайну силу.

— І В ТЕБЕ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО СУМНІВІВ?

Сюзен замислилася, а потім усміхнулася.

— Я була доволі впевнена, — відповіла вона.

— А, — дідусь якийсь час споглядав її, і їй здалося, що вона побачила в його очах крихітну іскорку невпевненості. — ЗВІСНО, ЗВІСНО. СКАЖИ, А ТИ НЕ ДУМАЛА РОЗШИРИТИ МАСШТАБИ СВОГО ВЧИТЕЛЮВАННЯ?

— Поки не планувала.

Смерть повернувся в напрямку балкона, і, схоже, щось пригадав. Він понишпорив у своїй мантії.

— Я ЗРОБИВ ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ.

Вона простягнула руку й взяла квадратну вологу картонку. З неї стікала вода. Посередині було приклеєно кілька коричневих пір’їн.

— Дякую. Але... що це?

— АЛЬБЕРТ НАПОЛЯГАВ, ЩО НА НІЙ ПОВИНЕН БУТИ СНІГ, АЛЕ ВІН, СУДЯЧИ ЗІ ВСЬОГО, РОЗТАНУВ, — сказав Смерть. — ЦЕ НЕ ЩО ІНШЕ, ЯК ВЕПРОНІЧНА ЛИСТІВКА.

— Ой...

— НА НІЙ ЩЕ ПОВИННА БУЛА БУТИ МАЛИНІВКА, АЛЕ Я НЕ МІГ ЗМУСИТИ її ЗАЛИШИТИСЯ.

— Ах...

— ВОНА ЯВНО НЕ ХОТІЛА ДОЛУЧИТИСЯ ДО СВЯТА.

— Дійсно?..

— УЗАГАЛІ НЕ ПРОНИКЛАСЯ ДУХОМ ВЕПРОНОЧІ.

— О. Гм. Добре. Дідусю?

— ТАК?

— Чому? Навіщо ти все це робив?

Якусь хвилю він мовчки стояв, нібито подумки підбираючи правильні слова.

— ГАДАЮ, ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО З УРОЖАЄМ, — нарешті сказав він. — ТАК. ТОЧНО. І ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НАСТІЛЬКИ ЦІКАВІ, ЩО ВИНАЙШЛИ ЗАНУДНІСТЬ. ДИВОВИЖНО.

— Ох.

— НУ ТОДІ... ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ.

— Ага. Щасливої Вепроночі.

Біля вікна Смерть знову призупинився.

— І НА ДОБРАНІЧ ДІТОЧКАМ... УСІМ І УСЮДИ.

Крук сів на колоду, вкриту сніжком. Його протезні груди з червоного паперу розірвалися і безцільно колихалися позаду нього.

— Навіть не додумався підкинути додому, — пробурмотів він. — Ви тільки подивіться! Скрізь сніг і померзла пустка. Я не пролечу й дюйма. Я можу вмерти від голоду, розумієш! Ха! Люди постійно бідкаються про переробку відходів, але варто спробувати трохи практичної екології, і вони... і... знати... про... це... не... хочуть. Ха! Упевнений, малинівку би підкинули додому. Звичайно!

— ПИСК, — співчутливо сказав Смерть Щурів і принюхався.

Крук спостерігав, як маленька постать у каптурі нишпорить у снігу.

— То я просто так замерзну на смерть? — похмуро запитав він. — Жалюгідний мішок із пір’я з маленькими лапками, що скорчилися від холоду. Мною навіть нікого не нагодуєш і, дозволь нагадати, що серед нашого виду голодна смерть — справжня ганьба...

З-під снігу проступили обриси чогось бруднувато-білого. Щур і далі шкрібся, і на світ з’явилося щось, схоже на вухо.

Крук аж витріщився на нього.

— Це ж вівця! — скрикнув він.

Смерть Щурів кивнув.

— Ціла вівця[27]!

— ПИСК.

— Ого! — скрикнув крук, стрибаючи вперед і божевільно вертячи очима. — Слухай, та вона ще тепла!

Смерть Щурів щасливо поплескав його по крилі.

— ПИСК-ИСК. ИСК-ПИСК...

— Дякую, і тобі теж.

Далеко-далеко звідси й дуже-дуже давно відчинилися двері одного магазину.

З майстерні позаду нього вистрибнув крихітний виробник іграшок і закляк, наче мертвий.

— У ВАС НА ВІТРИНІ СТОЇТЬ ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ДЕРЕВ’ЯНИЙ КІНЬ-ГОЙДАЛКА, — сказав новий клієнт.

—