Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

Після обіду бабуся Амолін повела нас у ліс, щоб показати галявину, яку вона нещодавно відшукала. Дем хоч і не захоплювався збиранням трав, але теж подався з нами — не залишатися ж йому самому у свій День народження. Дідусь Креган пішов одразу після сніданку: йому треба було перевірити роботу на своїх шахтах. Він планував там пробути аж до вечора. Дивовижна людина — 90 років, а настільки активна. Хотілося б і мені в такому солідному віці мати стільки життєвої енергії. Втім, бабуся Амолін була всього на 3 роки молодша за чоловіка і теж вражала своєю енергійністю. Цікаво, у чому її секрет? У нас в Муірні особливою енергією та довгожительством відрізняються лише власники дару регенерації, як Дем та бабуся Тіррена. Я не втрималася і запитала бабусю Амолін, що їй допомагає залишатися такою активною.

— Так всі ж ельфи мають дар регенерації, люба. Особливість нашої раси, — бабуся Амолін здивувала мене своєю відповіддю. Мені здавалося, що я багато читала про Соммерінд та ельфів, але про їхню регенерацію навіть не чула. — Хіба ти не знала?

— Вперше чую. У нас регенерація рідко трапляється. Ось у Дема вона є та його рідних, а більше я нікого з таким даром і не знаю.

— Так і в Мареви теж є регенерація, — старенька кивнула у бік своєї внучки. — Тільки вона не афішує свій дар, як і приналежність до ельфів. Але я її не звинувачую. За межами Соммерінду ельфійська раса завжди привертає увагу, а Марева її не любить.

Так ось чому архімагеса Марева так молодо виглядає! Обдаровані регенерацією завжди повільніше старіють.

— До речі, — бабуся Амолін усміхнулася на весь рот, — муірнцям дар регенерації дістався від нас, ельфів. У тих із вас, хто ним володіє, в роду були ельфи. Загострені вуха через кілька поколінь змішування з людською расою вироджуються, а от магія залишається. Але лише якщо її передають своїй дитині. Жінкам із цим простіше: їхній дар регенерації дитина отримує ще під час вагітності, а от чоловіки можуть передати його лише через посвяту.

— Нам це відомо, бабусю Амолін. Виходить, — Дем всміхнувся, — в моєму роду були ельфи?

— Так, Деме, саме так. Мабуть, це був дуже далекий предок, раз у твоїй родині про це не знають.

— Це ж треба, скільки книг за своє життя перечитав, а такої інформації не зустрічав.

— Та скільки там у тебе того життя, Деме! — розреготалася старенька. — Усього нічого! От я справді багато книг за своє життя прочитала.

— Думаю, до ваших років я прочитаю не менше.

— Ти тільки життя за книгами не проспи, — повчала бабуся Амолін.

— Постараюсь.

З бабусею Амолін мені все було зрозуміло, але ж її чоловік не був ельфом. Звідки тоді в нього стільки енергії? Невже соммеріндське повітря має такий сприятливий вплив? Бабусю Амолін моє припущення тільки розсмішило.

— Повітря у нас, звичайно, хороше, чисте, але справа не в ньому, Кетто, а в нас, ельфах, ну і в усіх інших власниках регенерації. Ми не тільки зцілюємо свій організм, а й омолоджуємо організм наших коханих. Так задумано самою природою, щоб два люблячі серця прожили разом до самої старості, адже в іншому випадку людина з регенерацією ризикує набагато пережити свого коханого.

— Але яким чином ви омолоджуєте інших? — що я, що Дем з цікавістю дивилися на стареньку. Про таку інформацію треба обов'язково довідатися.

— Ой, Кетто, ну ти ж доросла дівчина. Повинна ж розуміти, як кохані обмінюються енергією, — бабуся Амолін мені підморгнула і поспішила вперед, втомившись від розпитувань.

— Це вона на секс натякала чи що? — тихо спитала я в архімагеси Мареви. Схоже, старенька вважала непристойним обговорювати такі теми, тож я не стала їй набридати.

— Так, — кивнула мені викладачка.

— Це ж треба, — здивувався Дем. — Я стільки про регенерацію читав, а ніде про таку його властивість не пишуть.

— Мені здається, що в Муірні багато чого про регенерацію просто забули, — припустила архімагеса Марева. — Адже дар рідкісний, от і знання про нього уривчасті. Ельфи ж не поспішають ділитися знаннями.

За розмовами ми не помітили, як стежка, якою ми весь цей час йшли, закінчилася і ми опинилися на просторій лісовій галявині, вкритій мохом і тоненькою травою з крихітними квіточками. Я вирішила, що ми вже прийшли до потрібного нам місця, але бабуся Амолін звернула вправо і піднялася на невеликий пагорб, ледь не сховавшись від наших очей у густих заростях невідомого мені чагарника. 

Пробравшись слідом за старенькою крізь ледь помітний прохід між двома високими кущами з густим дрібним листям, ми опинилися на невеликій, порослій квітами і травами галявині. Вона ховалася від сторонніх очей за кущами та деревами, знайти її можна було лише випадково.

— Скільки ж тут сутінкової трави! — архімагеса Марева завмерла в захопленні, ледь опинившись на галявині.

— Сховалася травичка, — усміхнулася бабуся Амолін. — Мабуть, ніхто сюди не ходить, от вона й розрослася досхочу. Я тут ходила тижнів зо два тому, шишки гарні вишукувала і випадково помітила прохід між кущів. Зазирнула — а тут така краса!

— А навіщо вам шишки? — поцікавилася я. Наскільки мені було відомо, дозрілі соснові шишки не використовувалися для приготування зілля, тільки молоді.

— Для декору. Створюю різні композиції з ними, прикраси, на плетені кошики прикріплюю, — бабуся Амолін підняла свій кошик, де поруч із ручкою кріпилася композиція з кількох шишок та кольорових стрічок. — Мені подобаються шишки. І кошики. Я сама їх плету. Захоплення в мене таке.

— Ви самі сплели цей кошик? — я здивувалася. Кошик виглядав так красиво. Мені завжди подобалися плетені кошики, з ними зручно ходити до лісу по трави.

— Звісно, ​​люба.

— А це складно?

— Зовсім нескладно, просто потрібно знати техніку та відточити майстерність. Як на мене, то складніше нарізати лози для кошиків. Я сусідським діткам плачу гроші, щоб вони мені лозу приносили. Вони задоволені тим, що заробляють собі на смаколики, а я — що не треба самій ходити за лозою.