Українська література » Фентезі » Талiсман - Стівен Кінг

Талiсман - Стівен Кінг

Читаємо онлайн Талiсман - Стівен Кінг
нову цигарку (вона збавила швидкість до 20 миль за годину, щоб зробити це; повз них пролетів старенький пікап, його клаксон ревів). — Ніколи не почувалася краще.

— Наскільки ти схудла?

— Джекі, ти ніколи не можеш бути надто худим чи надто багатим. — Вона на мить замовкла, а тоді всміхнулася до нього.

Це була втомлена, болісна усмішка, яка виявила всю правду стосовно того, що він хотів знати.

— Мамо…

— Годі-бо, — сказала вона. — Усе гаразд. Даю тобі слово. Глянь, може, натрапиш на якийсь бібоп по радіо.

— Але ж…

— Знайди якийсь бібоп, Джекі, і помовч.

Він знайшов якийсь джаз на радіостанції Бостона — альт-саксофон виводив «Усе, що ми є»[29]. Але крізь музику рівномірним безглуздим контрапунктом звучав океан. Пізніше Джек помітив величезний скелет «американських гірок», що самотньо стовбичив навпроти неба. А ще він бачив розправлені в різні боки крила готелю «Альгамбра». Якщо це їхній дім, то вони вже вдома.

Розділ третій

Спіді Паркер

1

Наступного дня сонце повернулося — важке і яскраве, пломенистою барвою воно розсипалося по пласкому берегу та червоному зачерепиченому пологому даху, тонку смугу якого Джек бачив із вікна спальні. Здавалося, що в далині моря довгі повільні хвилі костеніли, обертаючись на сліпучий спис, спрямований прямісінько у вічі. Джекові здавалося, що навіть сонячне світло тут відрізняється від каліфорнійського — пронизливе й холодне, не таке життєдайне. У глибині темного океану хвилі помирали, щоб постати знову, й сліпуче золото охоплювало їх. Джек відвернувся від вікна. Він уже прийняв душ і одягнувся, а внутрішній годинник підказував, що час рухатися до зупинки шкільного автобуса. П’ятнадцять по сьомій. Але, звісно ж, він не поїде сьогодні до школи — нічого не лишилося від нормального життя — вони з матір’ю просто перепливуть через наступні дванадцять годин, ніби привиди. Ні вимог, ні обов’язків, ні домашніх завдань… і жодних обмежень, окрім тих, які накладає потреба поїсти.

Та й узагалі, хіба сьогодні робочий день? Джек завмер на мить біля свого ліжка, зненацька захоплений несподіваним нападом паніки через те, як швидко світ утрачає чіткі обриси… Він гадав, що сьогодні не субота. Подумки Джек повернувся до першого з тих незліченних днів, що його свідомість не виокремлювала в часі, — то була минула неділя. Спробував полічити дні в прямому порядку — і виходив четвер. По четвергах у нього були заняття в комп’ютерному класі з містером Балґо та спортивні секції. Принаймні так було тоді, коли Джек жив іще нормальним життям. І хоча спокій було порушено лише кілька місяців тому, Джекові здавалося, що той час уже навіки втрачено.

Він вийшов зі своєї спальні та рушив до вітальні. Варто було Джекові смикнути за шворку гардин, як кімнату залило яскраве світло. Матір проспить іще хвилин з п’ятнадцять, не менше. А може, й довше, зважаючи на ті три келихи, які вона випила вчора за вечерею.

Джек кинув погляд на двері, що вели до маминої спальні. А двадцять хвилин по тому легенько постукав у них.

— Мамо?

У відповідь пролунало хворе бурмотіння. Джек гучно штовхнув двері й зазирнув усередину. Мама намагалася відірвати голову від подушки та дивилася на нього напівзаплющеними очима.

— Джекі. Ще ж ранок. Котра година?

— Приблизно восьма.

— О Боже. Ти голодний? — вона сіла, притиснувши долоні до очей.

— Трохи. Мені зле від сидіння тут. Просто було цікаво, чи не плануєш ти прокидатися.

— Тільки не цього разу. Ти не проти? Сходи в їдальню й поснідай. Погуляй на пляжі, гаразд? Твоя мама виглядатиме значно краще, якщо ти даси їй ще годинку поніжитися в ліжку.

— Звісно, — відповів хлопчик. — Гаразд, до зустрічі.

Її голова вже знову впала на подушку.

Джек вимкнув телевізор і пішов із номера, попередньо переконавшись, що ключі лежали в кишені його джинсів. У ліфті тхнуло камфорою та аміаком — пляшечка випала з возика покоївки. Двері розчинилися, і сивий портьє похмуро зиркнув на малого й демонстративно відвернувся. Синку, те, що ти виплодок кінозірки, нічого не означає… і чому це ти не в школі? Джек повернув і пройшов через прохід, обшитий панелями, до їдальні під назвою «Бараняча полядвиця» і побачив ряди порожніх столиків у затіненому просторі. Певно, зайнятими були десь шість із них. Вбрана в білу блузку та червону мереживну спідницю офіціантка глянула на хлопчика, а тоді відвернулася. Двоє зморених людей похилого віку сиділи одне навпроти одного за столом у дальньому кутку зали. Інших охочих поснідати не було. Джек побачив, як старий перехилився через стіл і звичним рухом порізав яєчню дружини на квадратні шматочки по чотири дюйми кожен.

— Столик на одного? — Пані, що вдень відповідала за «Баранячу полядвицю», матеріалізувалася перед ним і вже знімала меню зі стійки біля книги замовлень.

— Вибачте, я передумав, — відповів Джек і втік.

Кав’ярня «Альгамбри», «Прибережний спочинок», простягалася вздовж вестибюля й довгого похмурого коридору, оздобленого порожніми вітринами. Бажання попоїсти зникло від самої думки про те, що він сидітиме за стійкою наодинці й споглядатиме, як знуджений кухар кидатиме смужки бекону на засмальцьований гриль. Він зачекає, доки мама прокинеться; або краще навіть піде на вулицю і з’ясує, чи можна роздобути пончик і маленький пакетик молока в якомусь із магазинів дорогою до міста.

Він прочинив великі й важкі готельні двері та вийшов на світло. На мить яскравий спалах ударив йому у вічі — і світ ураз став пласким, мерехтливим і сліпучим. Джек примружився, пошкодувавши, що забув узяти сонцезахисні окуляри. Він пройшов по вкритому червоною цеглою паркінгу та спустився чотирма крученими сходинками до головної доріжки, що пірнала в сади перед готелем.

А що трапиться, якщо вона помре?

Що трапиться з ним? Куди він піде, хто подбає про нього, якщо станеться найстрашніше у світі й вона помре, навіки помре там, нагорі, у готельному номері?

Він затряс головою, намагаючись відігнати моторошні думки, перш ніж панічний страх, що причаївся в охайних садах «Альгамбри», не вирвався й не збив його з ніг. Ні, він не плакатиме і не дозволить відбутися цьому — і не дасть собі думати про «Террітунс», про вагу, яку вона втратила, про впевненість, що вона зовсім безпорадна та втратила орієнтир. Він ішов дуже швидко та, коли зіскочив з кривої стежки на під’їзну доріжку готелю, запхав руки в кишені. Вона тікає, і ти тікаєш разом із нею. Так, але від кого?

Відгуки про книгу Талiсман - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: