Талiсман - Стівен Кінг

«Такого не може бути, — миттю подумав Джек, але серце мало не вискочило з грудей, пришвидшилось дихання. — Такого не буває, це лишень міраж або краб».

Але це не був ані краб, ані міраж. І місце це не було таким, яке він з острахом уявляв, нудьгуючи, і вже достоту воно не скидалося на краба. Із сухим шурхотом пісок почав закручуватись швидше, наводячи його на думки про статичну електрику та досліди з лейденською банкою[16] на уроці фізики минулоріч. Проте найбільше це нагадувало довгий і уривчастий подих; останнє зітхання смертника.

Ще більше піску сипалося всередину та закручувалося; тепер це нагадувало вир, такий собі перевернутий вихор. З’явилася яскрава жовта обгортка від жуйки… зникла-з’явилася, зникла-з’явилася — хлопчик щораз бачив її знову і знову. У міру того як більшав вихор, Джек міг краще прочитати напис. Спершу «Дж», тоді «Джу», ще за мить «Джусі Ф». Вихор збільшувався, і пісок стягнуло з обгортки. Швидко та грубо, наче ворожа рука зірвала покривало із застеленого ліжка. «Джусі Фрут» — прочитав він, і обгортку понесло вгору.

Пісок крутився дедалі швидше й немовби шипів від люті. «Хххххх-хааааааааххххх», — Джек витріщився на видиво спершу зачаровано, а тоді налякано. Пісок розверзався, як велике темне око — це було око чайки, що кинула молюска на скелю, а тоді пожирала живе м’ясо, немовби канцелярську гумку.

— Хххххх-хааааааааххххх, — насміхався смерч мертвим сухим голосом. І він лунав не в голові хлопця. Хоч як сильно Джек хотів би, щоб це була гра його уяви, але голос лунав насправді: — Вставна щелепа випала, Джеку, коли «Дике Дитя» збило його, зуби розлетілися врізнобіч, трах-тарарах! Чи ти закінчив Єльський університет, чи ні, а коли старе добре «Дике Дитя» налетить на тебе та виб’є вставні зуби, Джекі, тобі кінець. І матері теж…

Після цього він знову побіг — наосліп, не озираючись; вітер здував волосся з його лоба, а широко розплющені очі наповнювалися страхом.

4

Джек ішов через тьмяний вестибюль готелю настільки швидко, наскільки міг. Хоча бігти йому заважав навколишній інтер’єр. Тут було тихо, як у бібліотеці, сіре світло падало крізь високі сегментовані вікна й пом’якшувало кольори вицвілих килимів. Однак, дійшовши до конторки адміністратора, хлопчик усе-таки трохи підбіг. Одразу біля арки, обшитої деревом, з’явився згорблений денний портьє з попелясто-сірим обличчям. Він нічого не сказав, але опущені кутики вуст виказали його незадоволення. Неначе Джек наважився бігти в церкві. Хлопчик витер лоб рукавом і примусив себе повільно піти до ліфта. Натиснувши на кнопку, він спиною відчув злий погляд портьє. За цей тиждень він лише раз бачив, щоб портьє всміхнувся: коли впізнав його матір. Усмішка відповідала лише мінімальним вимогам ввічливості.

— Це ж яким старим треба бути, щоб пам’ятати Лілі Кавано, — сказала вона Джекові, щойно вони опинилися в номері.

Були часи, і то недавно, коли її впізнавали через один із тих п’ятдесяти фільмів, у яких вона знімалася в 50—60-х роках. Її називали Королевою «бешок», хоча вона вибрала собі інше прізвисько — Королева автокінотеатрів. Байдуже, хто це був — таксист, офіціантка чи жіночка, що продавала блузки в магазині «Сакс»[17] на бульварі Вілшир, — це завжди підносило її настрій на декілька годин. Але тепер ця маленька втіха втратила для неї свою принадність.

Джек пританцьовував перед нерухомими дверима ліфта, а в його вухах лунав знайомий голос, що піднімався з піщаного виру. На мить він побачив Томаса Вудбайна — вірного, доброго дядька Томмі Вудбайна, котрий був його опікуном і надійним захисником від негараздів і проблем. Мертвий дядько лежав розчавлений на бульварі Ла Сьєнеґа. Його зуби розсипались, мов поп-корн, і валялись за двадцять футів від тіла у канаві. Джек знову клацнув по кнопці. Та мерщій же!

Потім він побачив дещо гірше: двоє позбавлених емоцій чоловіків тягнуть його матір до машини, що чекала на узбіччі. Раптом Джеку захотілося відлити. Він іще раз ударив долонею по кнопці, і сіролиций згорблений чоловік за реєстраційною стійкою флегматично та з осудом форкнув. Другою рукою Джек натиснув на одне магічне місце трохи нижче живота, аби зменшити тиск на сечовий міхур. Тепер він розчув, як повільно спускався ліфт. Заплющив очі й звів ноги докупи.

Мати виглядала невпевнено, розгублено і збентежено, а чоловіки штовхали її в машину, мов змучену коллі. Проте цього не відбувалося насправді; він знав, що це спогад, частина його згадки, одне з марив, що трапилося не з матір’ю, а з ним самим.

Двері ліфта з червоного дерева розійшлися, демонструючи нечіткі обриси кабіни, у якій Джек зустрівся з власним поглядом у старому дзеркалі, поцяткованому рудими плямами. Той епізод семирічної давності знову закружляв поряд. Він побачив, як око одного з чоловіків стало жовтим, відчув, як рука іншого обернулася на щось кігтисте, важке і нелюдське… він заскочив у ліфт, наче його штрикнули виделкою.

Це неможливо, видива — неможливі, він не бачив, як очі одного з чоловіків перетворювалися із синіх на жовті, а з його матір’ю все було гаразд, не було чого боятися, ніхто не вмирав, а небезпекою була хіба що чайка, та й то для молюска. Джек заплющив очі, і ліфт важко рушив угору.

Ця істота з піску сміялась з нього.

Джек вийшов із ліфта, щойно двері відчинилися. Побіг повз шахти інших ліфтів, повернув праворуч до номера, в коридор, оздоблений канделябрами й картинами та обшитий дерев’яними панелями. Тут біг не був таким непристойним. Вони мешкали в 407-му та 408-му номерах, що складалися з двох спалень, маленької кухні та вітальні, з якої розгортався краєвид на довгий гладенький пляж та обшир океану. Його мати десь знайшла квіти, поставила їх у вази, а кругом них прилаштувала фотографії в маленьких рамках. Джекові п’ять років, Джекові — одинадцять, Джек — немовля на руках у батька. Його батько, Філіп Сойєр, за кермом старого «десото»[18], в якому він та Морґан Слоут їздили до Каліфорнії, коли були настільки бідними, що часто спали в машині.

Джек відчинив двері 408-го номера і голосно покликав:

— Мамо? Мамо?

Його зустріли квіти. Фотографії всміхнулися. Ніхто не відгукнувся.

— Мамо!

Двері з хряскотом зачинилися в нього за спиною. Джек відчув, як зводить шлунок. Вітальнею він побіг праворуч до спальні.

— Мамо!

Ще одна ваза з високими