Українська література » Фентезі » Талiсман - Стівен Кінг

Талiсман - Стівен Кінг

Читаємо онлайн Талiсман - Стівен Кінг
нього за стіною цигаркового непривітного диму. Лише коли він під вигаданим приводом зібрався йти з кав’ярні готелю, вона ледь усміхнулася.

— Подумай, що ти хочеш на вечерю.

— А можна?

— Можна. Будь-що, крім фаст-фуду. Я не для того приїхала з Лос-Анджелеса до Нью-Гемпшира, щоб труїтися хот-догами.

— Можемо сходити в якийсь рибний ресторанчик у Гемптон-Біч, — сказав Джек.

— Чудово. Іди пограйся.

«Іди пограйся, — подумав з непритаманною йому гіркотою Джек. — О так, матусю, ти просто молодець! Круто. А з ким? Мамо, чому ти тут? Чому ми тут? Наскільки ти хвора? Чому ж ти не хочеш розказати мені про дядька Тома? І що на думці в дядька Морґана? Що?..»

Питання, питання. І жодне з них не варте ані шеляга, бо ніхто не міг дати на них відповіді.

Хіба що Спіді…

Але це було смішно; як міг чорношкірий стариган, котрого він нещодавно зустрів, вирішити хоч одну із цих проблем? А втім, думка про Спіді Паркера витанцьовувала на краю Джекового мозку, поки він повільно брів дощаним помостом до депресивно порожнього пляжу.

2

«Край світу тут, правда?» — знову подумав Джек.

Над головою в сірому небі кружляли чайки. За календарем досі тривало літо, але в Аркадія-Біч воно закінчувалося ще на День Пам’яті. Тиша була такою ж сірою, як і небо.

Він поглянув на свої кросівки. Вони були в липкому мазуті. «Пляжний бруд, — подумав він. — Якась гидота». Він навіть не уявляв, де так замастився, і з огидою відійшов від берега.

Чайки з криками стрілою летіли до землі. Котрась із них закиглила особливо голосно, і Джек почув майже металевий звук, немов тріснув поміст. Він озирнувся й побачив, як пташка незграбно приземлилася на купу каміння. Чайка, як робот, швидко покрутила головою, переконалася, що вона сама, і зістрибнула з дощок на гладенький утрамбований пісок, на який кинула молюска. Мушля розбилася, мов яйце, і Джек побачив усередині сире м’ясо, яке ще ворушилося, чи, можливо, йому тільки здавалося…

Не хочу цього бачити.

Та перед тим, як він відвернувся, жовтий вигнутий дзьоб чайки вп’явся в м’ясо, тягнучи його, наче гумку. Джек відчув, що шлунок зав’язало в слизький вузол. Здавалося, він чує, як у голові горлають роздерті тканини — жодної конкретики, лише тупий крик плоті в агонії болю.

Він знову спробував відвести погляд від чайки, але не зміг. Крізь роззявлений дзьоб на мить промайнула брудно-рожева горлянка пташки. Молюск втягнувся назад у свою розламану мушлю, і чайка деяку мить дивилася на нього; її смертельно чорні очі підтверджували жахну істину: помирають батьки, помирають матері, помирають дядьки, навіть якщо ті вчилися в Єльському університеті, зодягнені в костюми-трійки, вони скидаються на непорушні кам’яні стіни Севіл Ров[13]. Можливо, діти також помирають… та кінцем усьому може бути дурнувате й бездумне волання живих тканин.

— Агов! — голосно крикнув Джек, заклопотаний думками й не контролюючи дій. — Агов, може, досить?

Чайка вп’ялася у свою здобич, спостерігаючи за хлопчиком чорними маленькими намистинками-очима. Мить по тому вона заходилася знову порпатися в м’ясі. «Хочеш трохи, Джеку? Воно все ще сіпається! Боже милостивий, таке свіже, навряд чи воно знає, що вже померло!»

Сильний жовтий дзьоб знову встромився в м’ясо та потягнув. Потя-я-ягну-у-ув… Шматок молюска відірвався. Чайка здійняла голову до сірого вересневого неба, ковтнула. І знову Джекові здалося, що пташка спостерігає за ним. Так очі деяких картин завжди стежать за тобою, в якій би частині кімнати ти не стояв. Очі… він знав ці очі.

Раптом Джек захотів до мами — до її темних синіх очей. Він не міг пригадати, коли ще йому так відчайдушно хотілося до неї; можливо, у ранньому дитинстві. «Люлі-люлі», — чув він її спів у голові, й голос той був голосом невловимого вітру. «Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий-от джаз». Він пам’ятає, як його колисали та як мама викурювала одну за одною «Герберт Тарейтон»; певно, коли читала сценарій, або «блакитні сторінки», як вона любила висловлюватись. Джек запам’ятав: «блакитні сторінки». «Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову. Тсс… спи. Люлі-люлі».

Чайка дивилася на нього. З несподіваним жахом, що скував горло, мов гаряча солона вода, він збагнув, що чайка справді дивилася на нього. Ці чорні очі (чиї?) бачили його. І Джек знав цей погляд.

Шматок сирого м’яса досі стирчав у дзьобі чайки, і поки хлопчик дивився на неї, вона проковтнула його. Вона дивно роззявила дзьоб, неначе шкірилася.

Джек відвернувся та побіг. Він схилив голову, солоні сльози обпікали очі, кросівки заривалися в пісок, і якби хтось здійнявся високо вгору, на висоту чаїного польоту, то серед сірого дня побачив би тільки хлопчика та його сліди; Джек Сойєр, дванадцятирічний та самотній, забувши про Спіді Паркера, біг назад до готелю. Його голос змішувався зі сльозами й вітром, а він і далі заперечно кричав і кричав: «Ні, ні, ні».

3

Засапано Джек зупинився на узвишші пляжу. Сильний гострий біль у лівому боці штрикав його між ребрами. Він сів на котрусь із лавок, призначених для літніх людей, і відкинув волосся з очей.

Візьми себе в руки. Якщо Сержант Ф’юрі йде з восьмою секцією, хто має очолити Горластих Командос[14]?

Джек усміхнувся — йому справді стало трохи ліпше. Звідси, з п’ятдесяти футів над рівнем океану, усе видавалося не таким уже й кепським. Можливо, через зміну атмосферного тиску чи чогось такого. Те, що трапилося з дядьком Томмі, — жахливо, але він упевнений, що переживе це і сприйме світ таким, яким він є насправді. Принаймні так казала мама. Дядько Морґан сильно набридав їм останнім часом, проте, з іншого боку, дядько Морґан набридав їм завжди.

«А що з мамою… з нею буде все гаразд, чи не так?» — міркував він, сидячи на лавці та длубаючи кросівком у піску біля помосту. Насправді, з його матір’ю все добре. І це цілком можливо. Врешті-решт, ніхто ж не казав їй, що в неї невиліковна хвороба. Ні, якби в неї був рак, вона б не привезла його сюди. Найімовірніше, вони зараз були б у Швейцарії, приймали б холодні мінеральні ванни та наїдалися б козячими гландами[15] чи щось на кшталт цього. Вона б учинила саме так. Тож, можливо…

Повільний сухий шепіт увірвався в думки Джека. Він поглянув униз, і його очі розширилися. Пісок під лівим кросівком заворушився. Дрібні білі

Відгуки про книгу Талiсман - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: