Талiсман - Стівен Кінг

На щастя для Джека, Спіді відповів йому не магічним ритмічним співом, а звичним голосом:

— Джеку, закладаюсь, ти не пам’ятаєш, як ми зустрічалися раніше, еге ж?

— Зустрічалися раніше? Де це було?

— У Каліфорнії. Принаймні я гадаю, що це трапилося саме там. Не дивно, що ти не пам’ятаєш про нашу зустріч, Джеку-Мандрівнику. Вона тривала всього кілька хвилин. Це було в… дай подумать… це було чотири-п’ять років тому. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.

Джек вражено звів на нього очі. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого? Йому ж тоді було сім років.

— Ходімо шукати мій маленький офіс, — мовив Спіді й відхилився від квиткової каси з тією ж таки незбагненною грацією.

Джек рушив за ним, вигинаючись між високими опорами «американських гірок», чорні тіні яких скидалися на об’ємні моделі сітки для гри в хрестики-нулики, засипані шаром сміття з пивних банок та обгорток від цукерок. Доріжки «американських гірок» нависали над ними, наче недобудовані хмарочоси. Джек бачив, як Спіді рухався вперед із граційною вправністю гравця-баскетболіста, його руки звисали вздовж тіла, а голова була високо підведена. У густому мóроці під опорами обриси його постаті видавалися зовсім юними — Спіді виглядав років на двадцять.

А тоді доглядач знову вийшов на палюче сонце, і п’ятдесят із лишком років посріблили його волосся і вкрили зморшками низ шиї. Дійшовши до останнього ряду опор, Джек завмер із відчуттям того, що вдавана юність Спіді Паркера підказує йому: Дивовиддя — десь тут, зовсім поруч, чигає на нього.

Тисяча дев’ятсот сімдесят шостий? Каліфорнія? Джек пішов за Спіді, який прямував до малесенької червоної вартівні, що примостилася в дальньому кутку парку розваг біля паркану із сітки-рабиці. Він був певен, що не зустрічав Спіді раніше… та майже фізична присутність незбагненних фантазій викликала в його пам’яті інший спогад із давніх днів, враження і відчуття пізнього пообіддя сімдесят шостого року. Джекі бавився чорним іграшковим таксі за диваном у батьковому офісі. Батько та дядько Морґан знічев’я розмовляли про магію Дивовиддя. «Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія ґрунтується на магії, а не на науці. Та коли, блядь, до тебе нарешті дійде, скільки влади ми отримаємо, якщо дамо їм електрику? Якщо поділимося з потрібними хлопцями там сучасною зброєю? Ти хоч усвідомлюєш?»

«Пригальмуй трішки, Морґане, я багато чого усвідомив із того, що ти, вочевидь, іще не збагнув…».

Джек майже чув батьків голос — і ось особлива тривожна атмосфера Дивовиддя влетіла в тінистий смітник під «американськими гірками». Хлопчик знову рушив за Спіді, котрий відчинив двері маленької червоної хижки та сперся на них, усміхаючись без усмішки.

— Щось тебе тривожить, Джеку-Мандрівнику. Щось, що гуде, наче бджола. Заходь у підсобку й поговори зі мною про це.

Якби Спіді зараз широко всміхнувся, то Джек розвернувся б і втік: привид кепкування блукав десь принизливо близько. Але старий усім своїм виглядом, усіма зморшками на обличчі демонстрував доброзичливу увагу — і Джек пройшов повз нього у відчинені двері.

«Офіс» Спіді був маленькою прямокутною коробкою, усередині також пофарбованою в червоне, як і знадвору, без столу і телефону. Біля стіни стояли два перевернутих догори ящики з-під апельсинів, а біля них — вимкнений обігрівач, що нагадував радіатор «понтіака»[30] п’ятдесятих років. Посеред кімнати стояв дерев’яний шкільний стілець із круглою спинкою, а біля нього — м’яке крісло, оббите вицвілою сірою тканиною.

Бильця м’якого крісла виглядали так, ніби об них точили кігті декілька поколінь котів: випатрані жмутки наповнювача стирчали з підлокітників, ніби пасма волосся; на спинці шкільного стільця було складне графіті з видряпаними ініціалами. Меблі зі звалища. В одному з кутків розташувалися два охайних стосики книжок у м’яких обкладинках у фут заввишки, а в іншому виднілася квадратна кришка дешевого програвача, обтягнута штучною крокодилячою шкірою. Спіді кивнув на обігрівач та промовив:

— Прийшов би ти сюди в січні або лютому, хлопчику, зрозумів би, навіщо він мені. Холодно! Бр-р!

Та Джек уже розглядав малюнки, причеплені до стіни над обігрівачем та ящиками з-під апельсинів. На всіх малюнках, крім одного-єдиного, були оголені кралі, вирізані з чоловічих журналів. Жінки, груди яких були завбільшки з їхні голови, стояли, спершись на незручні дерева та розставивши колоноподібні, натреновані ноги. Їхні обличчя видавалися Джекові водночас чарівними й хижими — неначе ці жінки хотіли б відкусити шматочок його шкіри після поцілунку. Деякі жінки були не молодшими за його маму, а інші здавалися лише на кілька років старшими від нього самого. Джек пожадливо розглядав цю спраглу плоть — молоду й не дуже, рожеву, шоколадно-коричневу, медово-золоту, яка, здавалося, жадала, аби Джек доторкнувся до неї, — він чудово розумів, що Спіді Паркер стоїть за спиною і спостерігає за ним. А тоді, посеред фотографій оголених жінок, хлопчина побачив краєвид, і на мить йому перехопило подих.

Це також була фотографія; і також здавалося, що вона хоче, аби до неї доторкнулися — так, ніби вона була тривимірною. Широка трав’яниста рівнина — настільки зелена, що від яскравості аж боліли очі — простягалася до низького й пологого гірського хребта. Над рівниною й горами височіло глибоке, прозоре небо. Джек майже відчував свіжий аромат цього краєвиду. Він знав це місце. Хоч ніколи направду там і не був, але знав. Це була одна з місцин Дивовиддя.

— Притягує погляд, правда? — запитав Спіді, й Джек пригадав, де перебуває.

Євразійка, повернувшись до камери спиною, випнула сідницю у формі серденька й посміхнулася йому через плече. «Так», — подумав Джек.

— Справді лепське місце, — вів далі Спіді. — Це хвото я причепив сам. А дівчата зустріли мене, коли я сюди переїхав. Мені не стало духу познімати їх зі стіни. Вони ніби нагадують мені про ті часи, коли я мандрував шляхами.

Джек вражено глянув на Спіді, і старий підморгнув йому.

— Ти знаєш це місце, Спіді? — запитав Джек. — Тобто чи знаєш ти, де воно?

— Може, так, а може, й ні. Може, то Африка — десь у Кенії. А може, лише мої спогади. Сядь-но, Джеку-Мандрівнику. Вибери зручне крісло.

Джек повернув стілець так, щоби бачити фотографію з Дивовиддя.

— Це Африка?

— Може, і щось поближче. Певно, туди можна дістатися — дістатися будь-коли, якщо дуже сильно захочеться побачити цю місцевість.

Раптом Джек збагнув, що тремтить, і то вже протягом певного часу. Хлопчик стиснув кулаки та