Ми - дракони - Тала Тоцка

Алентайна йшла по довгому коридору, насилу стримуючись, щоб не перейти на біг. Те, що вона почула — точніше, підслухала — з розмови чоловіка з хлопчиськом Дастіаном, змушувало її раз у раз прискорювати крок. Магічна жандармерія заарештувала доньку цієї вискочки, цієї жалюгідної травниці, і завтра відбудеться страта. Досить приємні новини, Алентайні ніколи не подобалася та непоказна, потворна дівчина, а те, що її з невідомої причини обожнював Еррегор, доводило аміру до несамовитості. Еррегор не кохав тільки її одну. Ніколи.

Дівчисько звинувачують у використанні чорної магії, а магічна жандармерія ніколи не помиляється. Чорна магія завжди залишає слід, він як спалах, який відразу ж видно магам-спостерігачам, і нікому ще не вдавалося їх надурити. Нікому, крім неї.

Алентайна дісталася до своїх покоїв і наказала покликати герцога Ільброза, а сама почала ходити від стінки до стінки, ламаючи пальці і без кінця обсмикуючи сукню, що плуталася в ногах і заважала міркувати. Непоказна дівчина і чорна магія? Та ще й один з девінів виявився її кровним? Це яка ж сила повинна була бути у дівчини, щоб вона роздобула собі кровного, адже у всій Андалурсії кровних майже не залишилося, а в Сірідані напевно був тільки один. Ільброз, кровний її величності Алентайни.

Аміра зупинилася і закрила очі. Якщо це правда, дівчина вже давно повинна була себе проявити, а її ж зовсім нещодавно Еррегор привозив в замок на обряд сяйва, який проводив цей п'яничка Сардим. Його б гнати з палацу, та хто ж його вижене, названого брата аміра Болігарда, і чому амір з ним так носиться? Алентайна ненавиділа його за те, що він ледь не розкрив її тоді, сімнадцять років тому, коли їй вдалося, нарешті, позбутися ненависних дітей сестри. Шкода, лишень, що ціна виявилася непомірно високою.

З Сибіллою вони майже домовилися, ось тільки та ніяк не бажала прикривати спалах магії пітьмою, казала, що пітьма стане сильнішою, коли закінчиться насичення чорною силою, і керувати нею стане неможливо. Вогнедишних драконів не залишилося жодного, Еррегор в той час був далеко, у самих Пікових Скель, бився з Драконами Світла, так що випалити пітьму було нікому. Але Алентайна знайшла Ельгана.

Їй вдалося переконати його ризикнути і закликати пітьму, у неї досі кров стигла в жилах, варто було лише згадати, як пітьма заповнила палац, як повзла з усіх щілин... У них з Ельганом вийшло, палац заволокло темрявою, за якою сполохи чорної магії не побачив жоден маг-спостерігач. Але потім Алентайні довелося самій випалювати пітьму, пропускаючи її через себе, як навчив її чорний відьмак. У Алентайни від цих спогадів перехопило подих.

Сибілла була права. Пітьма, підживившись чорною силою, ринула в Алентайну так, що та ледь не задихнулася. Як добре, що принци встигли полетіти! Якби пітьма поглинула щей їх, вона так розрослася б, що Алентайні точно прийшов би кінець, тоді вона вже ніяк би не впоралася.

Вона і не впоралась, пітьма випалила всю ілламу, завдяки якій така сильна була Алентайна, а ті мізерні іскри, які залишилися, назавжди поховали надії завагітніти від Еррегора. Навіть якби у неї вийшло, та пітьма, що оселилася в її душі, знищила б немовля, навіть не давши матері його виносити. Алентайна підійшла до вікна і відчинила його, впускаючи свіже, прохолодне повітря, що хвилями почало вливатися в кімнату.

Доньку Міррелі, Елсісу, довелося кинути в річку, в цій малявці сила відчувалася ще до народження, пітьма відступилася від неї, і Алентайна з Ельганом не стали ризикувати. Ільброз виставив все як змову з викраденням і нашвидку стратив винного — того самого гвардійця, який втопив принцесу.

Для всіх з боку виглядало так, ніби пітьма зжерла синів Еррегора, а Алентайна захищала їх собою, тому і позбулася своєї сили. Тепер в ній іллами залишилося стільки, немов вона не донька дракона і найсильніша драконеса Андалурсії, а якась селянська дівка з жалюгідною порцією Первородного вогню. Еррегор відчував себе винним і був нескінченно вдячний дружині за принесену жертву. І за це вона ще більше його ненавиділа.

Почуття провини, почуття обов'язку, вдячність, жалість — все, що завгодно відчував до неї чоловік, але тільки не кохання. Йому недовго залишилося, йому і його спадкоємцю, цьому провінційному простаку Дастіану. Алентайна знала, що наближається той час, коли вона зможе випустити назовні пітьму, яка накопичується і розростається у неї в душі. Іноді вона відчувала, як та ворушиться і дихає в ній, а іноді їй здавалось, що пітьма їй вже не підвладна, і тільки неймовірними зусиллями аміра не дає їй вирватися назовні.

— Ви звали мене, ваша величносте, — Ільброз вклонився їй низько так, як їй подобалося, незважаючи на те, що вже давно був її коханцем. Його дружина знала про це, один Еррегор нічого не знав або не хотів знати, а якби і дізнався, йому було б все одно.

— Ми летимо в Леарну, Дагоре, — Алентайна знала, що він не посміє відмовитися, він залежить від неї з тих пір, як вона ще юною дівчиною врятувала його від смерті після невдалого поранення. Він лежав під скелею з обвугленою шкірою і дивився згасаючими очима в небо. Дагор Ільброз став її кровним, а після того, як Еррегор зробив Алентайну своєю амірою, йому був наданий титул герцога.

— Я накажу запрягти моравів? — знову схилився Ільброз.

— Ми не встигнемо обігнати Болігардів, — похитала головою Алентайна, — ти сам повезеш мене, Дагоре.

Той завмер, але заперечувати не став. Лише пішов з поклоном, і вже через чверть години з високої вежі сіріданского палацу зметнулася велика чорна тінь — Ільброз, перетворившись на дракона, летів у бік Герони, а на його спині сиділа Алентайна. Ніхто не знав, що герцог дракон, та він нікому і не подумав би зізнаватися в тому, що він — Дракон Світла.