Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Екран блимнув і показав обкладинку. На суперобкладинці (чорно-білій) було зображено собак, які оточили опудало й гавкали на нього. На тлі зі згорбленими від утоми чи поразки (або того й того разом) плечима стояв мисливець із рушницею. Кортланд, імовірно.
У лісах північного Мічиґану Джеймс Кортланд потерпає від невірності дружини й усвідомлення того, що він смертний. Коли на старій фермі Кортланда з’являються троє небезпечних злочинців, перед найвідомішим героєм Татуся Гема постає жахливий вибір. Насичений подіями та наскрізь пронизаний символізмом, останній роман Ернеста Гемінґвея невдовзі після його смерті здобув Пулітцерівську премію. $7,50.
Під анотацією книжки «Кіндл» запитував: «КУПИТИ ЦЮ КНИЖКУ? Так/Ні».
— Повна брехня, — прошепотів Веслі, виділяючи «Так» і натискаючи кнопку «Вибрати».
І знову екран кліпнув, вигулькнуло нове повідомлення: «Відповідно до всіх чинних законів парадоксу, романи Уру поширювати заборонено. Ви погоджуєтесь? Так/Ні».
Усміхаючись, як посвячена людина, що зрозуміла жарт, але має намір продовжувати почате, Веслі вибрав «Так». Екран спорожнів, а тоді видав нову інформацію.
ДЯКУЄМО, ВЕСЛІ.
РОМАН УРУ ЗАМОВЛЕНО
З ВАШОГО РАХУНКУ БУДЕ ЗНЯТО $7,50
ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО РОМАНИ УРУ ЗАВАНТАЖУЮТЬСЯ ДОВШЕ
ПОЧЕКАЙТЕ 2–4 ХВИЛИНИ
Веслі повернувся в меню «Кіндл Веслі». Там був список тих самих назв: «Дорога змін», «Старий і море», «Новий оксфордський словник». Він був певен, що вони не зміняться. Жодного роману Гемінґвея під назвою «Пси Кортланда» там не було, ні в цьому світі, ні в іншому. Однак він підвівся й підійшов до телефону. Трубку підняли після першого ж гудка.
— Дон Олман, — сказав його напарник по кабінету. — Так, я з народження блукалець[135]. — Цього разу жодних глухих звуків спортзалу на тлі; лише варварські викрики трьох Донових синів, і враження було таке, що вони резиденцію Олманів розбирають по цеглинці.
— Доне, це Веслі.
— А, Веслі! Я вже тебе не бачив… ого, мабуть, годин зо три! — Із глибин божевільні, де, за припущенням Веслі, мешкав Дон зі своєю сім’єю, долинув передсмертний вереск. Дон Олман лишився незворушним. — Джейсоне, не жбурляй це в брата. Будь хорошим маленьким тролем, іди подивися «Губку Боба». — А потім до Веслі: — Весе, ти щось хотів? Пораду стосовно особистого життя? Підказати, як поповнити запас сексуальної енергії та поліпшити показники в ліжку? Назву для роману, над яким ти зараз працюєш?
— Я не працюю над жодним романом, і ти це знаєш, — відрубав Веслі. — Але спитати хотів якраз про романи. Ти ж добре знайомий з oeuvre [136] Гемінґвея, так?
— Люблю, коли ти матюкаєшся.
— Так чи ні?
— Звісно. Але, сподіваюся, не так добре, як ти. Це ж ти в нас спец із амліту двадцятого сторіччя; я більше відповідаю за ті часи, коли письменники носили перуки, нюхали тютюн і висловлювались пишномовними слівцями типу «присягаюсь небесами!» А що тебе цікавить?
— Тобі відомо, чи в Гемінґвея були якісь твори про собак?
Поки Дон роздумував, ще один малий зайшовся диким вереском.
— Весе, з тобою все окей? Голос у тебе трохи…
— Просто дай відповідь. Були чи не було?
«Виділи «Так» або «Ні», — подумав Веслі.
— Гаразд, — відповів Дон. — Наскільки я можу сказати, не звертаючись до свого вірного комп’ютера, не було. Пам’ятаю, він якось заявляв, що партизани, які воювали проти Батисти, забили палицями до смерті його песика. Як тобі такий цікавий, проте малокорисний факт? Ну знаєш, коли він на Кубі був. Він сприйняв це як знак, що їм із Мері пора накивати п’ятами в бік Флориди — і вони накивали, стрімголов.
— А ти випадково не пригадаєш, як того песика звали?
— Та пригадаю. Треба буде перевірити в інтернеті, але, здається, Неґріта. Щось таке. Звучить трохи по-расистськи, але що я можу знати?
— Дякую, Доне. — Він відчув, як німіють губи. — Завтра побачимося.
— Весе, а з тобою точно все… ФРЕНКІ, ПОКЛАДИ! НЕ… — Щось загуркотіло. — От лайно. Здається, то була дельфтська порцеляна. Весе, я більше не можу розмовляти. До завтра.
— Так.
Веслі повернувся до кухонного столу. І побачив, що на сторінці змісту з’явився новий пункт. Роман (чи бозна-що ) було завантажено з…
Звідки? З якоїсь іншої планети в реальності, яка зветься Ур (чи, може, УР) 7 191 974?
У Веслі більше не було сил відкидати цю ідею й називати її смішною. Утім, їх лишалося достатньо, щоб він дійшов до холодильника й узяв собі пиво. Бо воно було йому потрібне. Він відкрив, випив половину за п’ять довгих ковтків, відригнув. Потім сів. Йому трохи покращало. Він виділив своє нове надходження ($7,50 — це неймовірно дешево, як на не знаний досі твір Гемінґвея, подумалося йому), і виникла титульна сторінка. На наступній сторінці була присвята. Сі та Мері, з любов’ю. А далі:
Життя людини завдовжки з п’ять псів, вважав Кортланд. Перший — той, що навчив тебе. Другий — той, якого навчив ти. Третій і четвертий — ті, які працювали на тебе. А п’ятий — той, який пережив тебе. То зимовий пес. Зимовим псом Кортланда була Неґріта, але він думав, що нею хіба що ворон розлякувати…
До горла піднявся струмінь гарячої рідини. Веслі прожогом кинувся до раковини, схилився над нею і щосили боровся з собою за те, щоб пиво лишилося всередині. Позиви до блювання вляглись, і він відкрутив кран — не для того, щоб змити блювоту в каналізацію; підставив долоні ківшиком під потік і похлюпав на розпашілу шкіру. Стало краще.
Веслі повернувся до «Кіндла» і втупився в нього.
Життя людини завдовжки з п’ять псів, вважав Кортланд.
Десь там, у якомусь коледжі, значно масштабнішому за Мур у Кентуккі, стояв комп’ютер, запрограмований на те, щоб читати книжки й ідентифікувати письменників за їхніми стилістичними фішками, буцімто так само унікальними, як відбитки пальців чи сніжинки. Веслі тьмяно пригадував, що цю комп’ютерну програму використали, щоб визначити автора роману «Основні кольори», написаного під псевдонімом; програма прошерстила тисячу авторів за лічені години чи дні й видала результат — колумніст суспільно-політичного журналу Джо Клейн, який згодом зізнався в авторстві.
Веслі подумав, що якби він увів «Псів Кортланда» в той комп’ютер, машина б виплюнула йому ім’я Ернеста Гемінґвея. Та насправді навіть комп’ютер не
