Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Ага, а Джеймс Фрей написав «Макбета», — сказав Веслі. — А що ти думаєш?

— Я думаю, це може бути автентичний Віллі, — відповів Дон. Голос його звучав так, наче він зараз розплачеться. Чи розсміється. Або те й те одночасно. — Я думаю, це надто ретельно виконано як на розіграш. Та й якщо це містифікація, я гадки не маю, як вона зроблена. — Він потягся пальцем до «Кіндла», легенько його торкнувся, потім відсунув. — Мені треба уважніше вивчити обидві п’єси, мати інші твори напохваті для довідки, щоб більше ясності було, але… тут є його ритм.

Роббі Гендерсон, як виявилося, прочитав майже всі детективні й пригодницькі романи Джона Д. Макдоналда. У переліку його творів, що знайшлися в Урі номер 2 171 753, він відкрив сімнадцять романів «циклу про Дейва Гіґґінса». І в кожній назві фігурував якийсь колір.

— Так і має бути, — підтвердив Роббі, — але назви всі якісь неправильні. І героя циклу Джона Де звали Тревісом Макґі, а не Дейвом Гіґґінсом.

Веслі завантажив роман під назвою «Синій плач», полегшивши свою кредитку ще на $4,50, і посунув «Кіндл» до Роббі, коли завантажена книжка вже опинилася в бібліотеці «Кіндла», що дедалі більше розросталася. Поки Роббі читав (спершу спочатку, потім перескакуючи через уривки), Дон пішов у головний офіс і повернувся з трьома порціями кави. Перш ніж умоститися за своїм столом, він повісив на дверях табличку «НАРАДА. НЕ ТУРБУВАТИ», якою вони користувалися вкрай рідко.

Роббі підвів погляд від електронної книжки, блідий, наче Дон після того, як пірнув з головою в ненаписану п’єсу Шекспіра про африканського принца, якого привезли до Лондона, закутого в ланцюги.

— Це дуже схоже на роман про Тревіса Макґі, який називається «Блідо-сірий означає провину», — сказав він. — Тільки Тревіс Макґі живе у Форт-Лодердейлі, а цей Гіґґінс — у Сарасоті. У Макґі друг, його звати Меєр, а в Гіґґінса подруга, Сара… — Він на секунду схилився над «Кіндлом». — Сара Меєр. — Він подивився на Веслі такими великими очима, що видно було всі білки довкола райдужок. — Господи, і що, цих… цих інших світів десять мільйонів ?

— Десять мільйонів чотириста тисяч із хвостиком, якщо вірити меню «УР: КНИЖКИ», — відповів Веслі. — І щоб уважно перечитати все, що написав навіть один автор, Роббі, знадобиться більше років, ніж тобі лишилося жити.

— Я можу й сьогодні вмерти, — тихо промовив Роббі Гендерсон. — Мене від цієї штуки може інфаркт на фіг ухопити. — Раптом він узяв пінополістироловий стаканчик і вихилив майже всю каву, хоча вона ще парувала.

А от Веслі вже почувався майже нормально, знову став сам свій. Однак на зміну страху перед божевіллям прийшла сила-силенна запитань. Та тільки одне здавалося суттєвим.

— Що мені тепер робити?

— Почнімо з того, — мовив Дон, — що ця величезна таємниця має лишитися між нами трьома. — Він повернувся обличчям до Роббі. — Ти вмієш берегти таємниці? Скажи «ні», і мені доведеться тебе вбити.

— Вмію. Але, Весе, як щодо тих людей, які цей «Кіндл» вам надіслали? Вони вміють зберігати секрети? І чи стануть ?

— Звідки я можу знати, якщо не знаю навіть, хто вони такі?

— Якою карткою ви розраховувалися, коли замовили цю рожеву крихітку?

— «Мастеркард». Я тільки нею останнім часом і користуюся.

Роббі показав на комп’ютер кафедри англійської, яким Веслі й Дон користувалися спільно.

— Зайдіть в інтернет і подивіться свій рахунок. Якщо ці… ці Ур-книжки… прийшли з «Амазону», я дуже здивуюся.

— А звідки ще вони могли прийти? — спитав Веслі. — Це ж їхній ґаджет, вони й книжки до нього продають. А ще його прислали в амазонівській коробці. На ній був смайлик.

— А хіба вони продають ґаджети неоново-рожевого кольору? — спитав Роббі.

— Оце ні.

— Чувак, перевір свій рахунок.

Поки старенький кабінетний комп’ютер роздумував, Веслі нетерпляче барабанив пальцями по килимку для миші. Потім сів, випроставши спину, і став читати.

— Ну? — не терпілося Дону. — Ділися.

— Якщо вірити тому, що тут написано, — сказав Веслі, — то остання покупка на моїй картці — спортивна куртка з крамниці чоловічого одягу. Тиждень тому. І жодних завантажених книжок.

— Навіть тих, які ти купив звичайним способом? «Старий і море», «Дорога змін»?

— Нема.

— А за сам «Кіндл» зняло гроші? — поцікавився Роббі.

Веслі прокрутив трохи назад.

— Нічого… нічого… ніч… Стоп, ось воно… — Він нахилився вперед і ледь не тицьнувся носом в екран. — А хай мені чорт.

— Що там? — одночасно промовили Дон і Роббі.

— Пише, що мою покупку скасували. «Неправильний номер кредитної картки». — Він задумався. — Таке могло бути. Я вічно плутаю дві цифри, часом навіть коли клята картка лежить біля клавіатури. Я трохи дислексик.

— Але замовлення все одно пройшло, — задумливо промовив Дон. — Якось… для когось. Кудись. А в якому Урі зараз ми? Що з цього приводу каже «Кіндл»? Нагадай мені.

Веслі відкрив необхідне меню й прочитав номер — 117 586.

— Точно — це той Ур, звідки з’явився цей «Кіндл». У тому Урі номер «Мастеркард», який ти дав, правильний для Веслі Сміта, який існує там.

— Які взагалі шанси, що могло статися щось подібне? — спитав Роббі.

— Не знаю, — відповів Дон, — але, ймовірно, ще менші, ніж одна чотиримільйонна до одного.

Веслі відкрив рота, щоб щось сказати, але його перервала автоматна черга стукоту у двері. Усі аж підскочили. А Дон Олман навіть тихо скрикнув.

— Хто там? — спитав Веслі, хапаючи «Кіндл» і притискаючи до грудей, наче хотів захистити.

— Вахтер, — відповів голос на тому боці дверей. — Ви там додому збираєтеся чи як? Уже майже сьома, вхідні двері замкнути треба.

4. Архів новин

Вони не закінчили, навіть близько. Ще ні. Особливо хотів продовжувати Веслі. Хоча за багато днів йому жодного разу не вдалося поспати довше, ніж три години поспіль, він почувався бадьорим і енергійним. Вони з Роббі рушили пішки до його помешкання, а Дон пішов додому, щоб допомогти дружині повкладати хлопців спати. Успішно з цим упоравшись, він мав до них долучитися вдома у Веслі, де сеанс розширення свідомості продовжиться. Веслі пообіцяв замовити їжу.

— Добре, — сказав Дон, — але будь уважний та обережний. Ур-китайське їдло просто не таке, як треба, на смак, а щодо німецького китайського, то ти знаєш, як кажуть: уже через годину ти голодний і хочеш влади.

На власний подив, Веслі навіть засміявся.

— То ось як виглядає житло викладача англійської, — зацікавлено роззираючись навколо, промовив Роббі. — Ого,