Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
— Привіт, Весе, — непевним голосом, що було їй зовсім не притаманним, промовила вона. Далі настала довга пауза, досить довга, щоб Веслі вирішив, що це, мабуть, і все, більше вона нічого не скаже. На тлі лунали крики й стукіт м’ячів. Вона була в залі, принаймні тоді, коли залишала це повідомлення. — Я думала про нас. Думала, що, може, нам варто почати все спочатку. Я скучила за тобою. — А потім, немовби побачила, як він рвонув до дверей: — Але не зараз. Мені треба ще трохи подумати про… те, що ти сказав. — Пауза. — Даремно я так швиргонула твою книжку. Але я засмутилася. — Знову пауза, майже така сама завдовжки, як і після того її «привіт». — У ці вихідні ми їдемо в Лексингтон на передсезонний турнір. Знаєш, він називається «Блуґрас»[131]. Це важливо. Може, коли я повернуся, нам слід буде поговорити. Будь ласка, доти мені не телефонуй, бо мені треба зосередитись на дівчатах. У нас жахливий захист, і в мене лише одна дівчина, яка може кинути з периметра, і… не знаю, це, мабуть, неправильно, велика помилка.
— Ні, не помилка, — сказав він автовідповідачу. Серце люто калатало. Він досі хилився до відчиненого холодильника. Відчував, як холод, що звідти плине, огортає йому розпашіле обличчя. — Повір мені, не помилка.
— Я днями обідала з Сюзан Монтанеро, то вона сказала, що ти носиш із собою ту електронну штукенцію для читання. Мені здалося, що це… не знаю, наче знак якийсь, що нам треба спробувати ще раз. — І вона розсміялась, а тоді заверещала так гучно, що Веслі аж підскочив. — М’яч вільний, ану пішла! Або ти бігаєш, або сидиш! — Тоді: — Пробач. Мені пора. Не дзвони мені. Я сама тобі зателефоную. Так чи інакше. Після Лексингтона. Пробач, що не відповідала на твої дзвінки, але… Весе, ти мене образив. Знаєш, у тренерів теж є почуття. І…
Її перервав сигнал. Закінчився час, відведений на повідомлення. Веслі вилаявся словом, яке видавці забороняли Норману Мейлеру вживати в «Голих і мертвих».
Потім почалося друге повідомлення, і вона повернулася.
— І у викладачів англійської, мабуть, є почуття. Сюзан каже, що ми не підходимо одне одному, що в нас надто різні зацікавлення, але… може, знайдеться золота середина. Я… мені треба про це подумати. Не дзвони мені. Я ще не зовсім готова. Бувай.
Веслі витяг пиво. Він усміхався. Потім згадав про злість, яка весь попередній місяць прожила в його серці, й усмішка щезла. Він підійшов до календаря на стіні й написав на суботі й неділі «ПЕРЕДСЕЗОННИЙ ТУРНІР». Повагався, потім провів риску через усі дні наступного робочого тижня й над цією рискою нашкрябав «ЕЛЛЕН???»
Зробивши це, він опустився в своє улюблене крісло, пив пиво й намагався читати «2666». То була божевільна книжка, але в чомусь навіть цікава.
А чи продають її в магазині «Кіндл», замислився він.
Того вечора Веслі, після того як утретє прокрутив повідомлення Еллен, увімкнув свій «Dell» і пішов на веб-сайт кафедри спорту, щоб почитати про передсезонний турнір «Блуґрас». Він розумів, що буде помилкою з’явитися на гру, та й жодного наміру не мав, але хотілося знати, з ким гратимуть «Сурикатки» й коли повернеться Еллен.
Виявилося, що в турнірі беруть участь вісім команд, сім із другого дивізіону і лише одна з третього — «Мурські сурикатки». Побачивши це, Веслі відчув гордість за Еллен, і знову стало соромно за злобу… про яку вона (він щасливчик!) нічого не знала. Схоже було на те, що вона справді думає, ніби він купив «Кіндл», аби показати їй: «Може, ти й права; може, я й здатен змінитися. Може, ми обоє здатні». На його думку, якби все склалося добре, він із часом навіть зміг би сам себе переконати, що це справді так.
На сайті він прочитав, що команда вирушає в Лексингтон автобусом опівдні найближчої п’ятниці. Увечері вони тренуватимуться на стадіоні «Рупп-Арена», а в суботу вранці зіграють свою першу гру — проти «Бульдогів» із Трумен-Стейт, штат Індіана. За умовами турніру, учасники вибували після двох поразок, а це означало, що раніше вечора неділі вони додому не вертатимуться, хай там що. Тобто вона йому не зателефонує до наступного понеділка як мінімум.
Тиждень обіцяв бути довгим.
— І вона, — сказав він, звертаючись до свого комп’ютера (чудового слухача!), — може прийняти рішення не давати нам другого шансу. Я повинен бути до цього готовим.
Що ж, він міг би спробувати. А ще міг зателефонувати тій стерві Сюзан Монтанеро і особисто їй сказати, щоб перестала агітувати проти нього. І взагалі, навіщо вона це робить? Господи помилуй, вона ж колега!
Та тільки, якщо він це зробить, Сюзан усе перекаже своїй подружці (подружці? хто ж знав? хто б міг навіть запідозрити?) Еллен. Найліпше було залишити цей момент у спокої. Хоча здавалося, що злість іще не до кінця покинула його серце. Тепер її було скеровано на міс Монтанеро.
— Не зважай, — сказав він своєму комп’ютеру. — Джордж Герберт помилявся. Добре жити — не найкраща помста; добре кохати — ось найкраща помста.
Веслі повернувся до комп’ютера, та потім згадав, що Дон Олман сказав про його «Кіндл»: «Я думав, їх тільки білими роблять». Авжеж, у малого Гендерсона був білий, але — як там кажуть? — одна ластівка весни не робить. Після кількох фальстартів Ґуґл (набитий інформацією, проте в цілому дурний, мов стовп) привів його до сайтів, де збиралися фанати «Кіндла». Знайшов один під назвою «Кіндл-Кендл»[132]. Угорі висіло химерне фото якоїсь жінки в квакерській одежині, що читала «Кіндл» під свічкою. (Чи, може, «Кендлом».) Тут він прочитав декілька постів, у яких автори переважно скаржилися на те, що «Кіндл» випускають лише в одному кольорі, і один блоґер обізвав його «простеньким стареньким білим, легким у забрудненні». Під цим постом була відповідь, у якій тому, хто скаржився, радили: якщо ви хочете читати, тримаючи «Кіндл» брудними пальцями, то купіть для нього чохол. «Будь-якого кольору, — приписала та жінка. — Будьте дорослим — покажіть творчі здібності!»
Веслі вимкнув комп’ютер, пішов на кухню, взяв собі ще пиво й витяг «Кіндл» із портфеля. Свій
