Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Кілька хвилин Дон Олман сидів мовчки, тарабанячи пальцями по вузьких грудях. За вікном вітер ганяв двором Муру осіннє листя. Потім Дон сказав:
— Те, що Еллен пішла, якось пов’язане з цим? — І він кивнув на нового електронного друга Веслі. — Пов’язане, так? Ти вирішив читати з екрана, як і всі ми. Для… чого? Щоб її повернути?
— Ні, — відповів Веслі, бо не хотів казати правду: він сам до кінця всього не розумів, але в певному сенсі він купив оцю штуку, щоб їй помститися. Чи поглузувати з неї. Абощо. — Зовсім ні. Просто експериментую з новітніми технологіями.
— Ну звісно, — сказав Дон Олман. — А я тоді Роберт Фрост, зупинився, блін, на узліссі сніжного вечора[126].
Машина Веслі стояла на майданчику А, проте дві милі до своєї квартири він вирішив пройти пішки, як це часто робив, коли мав потребу й бажання подумати. Він повільно побрів по Мур-авеню, проминаючи спершу будинки братств, потім будинки з квартирами, де з кожного вікна гриміли рок і реп, потім бари й ресторанчики швидкого харчування, що підтримують життєдіяльність кожного маленького коледжу в Америці. Була там також і книгарня, що спеціалізувалася на продажі вживаних книжок і торішніх бестселерів зі знижкою п’ятдесят відсотків. Вигляд у неї був запорошений, занехаяний; вона часто стояла порожня.
Бо люди сидять удома, читають з екрана, припускав Веслі.
Пожовкле листя крутилося на вітрі під ногами. Об коліно стукнувся портфель. Усередині лежали його тексти, книжка, яку він читав задля втіхи («2666» Роберто Боланьйо), і записник у гарнющій палітурці під мармур — подарунок від Еллен з нагоди дня народження.
— Це тобі, щоб записував ідеї для книжок, — сказала тоді вона.
То було в липні, коли в них іще все було супер-пупер і вони практично весь кампус мали у своєму розпорядженні. У порожній книжці було понад двісті сторінок, але тільки перша була маркована його рівною базграниною великими літерами.
Угорі (друкованими літерами) було написано: «ІДЕЇ ДЛЯ РОМАНУ!»
Нижче йшло: «Хлопчик дізнається, що його мати й батько мають коханців»,
і
«Сліпого від народження хлопчика викрадає божевільний дідусь, який»,
і
«Підліток закохується в матір свого найкращого друга».
А під цим він записав останню ідею, невдовзі по тому, як Еллен пожбурила «Порятунок» через усю кімнату й пішла з його життя.
«Сором’язливий, проте відданий своїй справі викладач коледжу та його спортивна, однак не дуже грамотна подружка розходяться після».
Імовірно, то була найкраща ідея — писати про те, що ти добре знаєш, у цьому одностайні всі експерти, — але він просто не міг на це наважитися. Йому навіть із Доном говорити було важко. Та й у тій розмові він був не до кінця чесним. Не сказав, наприклад, як сильно хоче, щоб вона повернулася.
Коли Веслі вже був на підході до трикімнатної квартири, яку звав домом (а Дон Олман іноді жартома прозивав «барлогом розпусного холостяка»), його думки повернули до малого Гендерсона. Як його звали — Річардом чи Робертом? У Веслі на його ім’я наче блок якийсь стояв, не такий, як на втілення певних важливих фрагментів майбутнього роману, але, мабуть, схожий. Він підозрював, що такі блоки за своєю природою пов’язані з істерією: мозок помічав (чи думав, що помітив) якогось огидного внутрішнього звіра й замикав його в камері зі сталевими дверима. Ти чуєш, як він там тупотить і кидається на стіни, мов скажений єнот, який кусне тебе, щойно простягнеш руку, але бачити його не можеш.
Малий Гендерсон грав у футбольній команді, був якимсь там носовим, хвостовим абощо. У «залізних ґратах»[127] він вирізнявся кошмарними успіхами (як і всі вони, зрештою), а от у житті був хорошим хлопцем і досить-таки непогано вчився. Веслі він подобався. А проте Веслі ладен був відірвати хлопцеві голову, коли помітив, що той в аудиторії користується якимсь КПК чи новомодним мобільним телефоном. Це сталося невдовзі по тому, як пішла Еллен. У ті ранні дні після розриву Веслі часто прокидався о третій ночі й брав з полиці якусь літературну поживу для заспокоєння: зазвичай то були його давні друзяки Джек Обрі та Стівен Метьюрін, їхні пригоди в переказі Патріка О’Браяна[128]. Та навіть вони не рятували його від спогадів про те, як лунко гримнули на прощання двері, коли Еллен пішла з його життя — певно, назавше.
Тож він перебував у препаскудному настрої й був більш ніж готовий, що Гендерсон огризатиметься, коли підійшов до нього і сказав:
— Сховай оце. У нас заняття з літератури, а не інтернет-кафе.
Малий Гендерсон підвів на нього погляд і обдарував милою усмішкою. Поганого настрою Веслі вона не розвіяла, проте що справді зробила, то це стишила гнів. Від природи він не був злою людиною. Він вважав себе радше депресивним від природи, може, навіть дистимічним[129]. Чи ж він не підозрював завжди, що Еллен Сілверман занадто крута для нього? Чи ж він не знав, у найпотаємніших закапелках свого серця, що грюкіт дверей чекав на нього від самого початку, коли він цілий вечір провів у розмовах із нею на нудній кафедральній вечірці? Еллен грала як дівчина; він грав як слабак. Не міг навіть довго сердитися на студента, який дуркував у класі зі своїм кишеньковим комп’ютером (чи «Нінтендо», чи що воно таке).
— Містере Сміт, це ж завдання, — відповів малий Гендерсон (на лобі в нього квітнув великий фіолетовий синець після останнього тренування «Сурикатів»). — «Випадок Пола». Погляньте.
Хлопець розвернув ґаджет так, щоб Веслі міг його роздивитися. То була пласка біла панель прямокутної форми, менш ніж півдюйма завтовшки. Угорі був напис «amazon kindle» і логотип зі смайликом, який Веслі добре знав; він і сам був трохи комп’ютерно грамотний і часто замовляв книжки на «Амазоні» (хоча спершу заходив у міську книгарню — почасти від жалощів: там навіть кіт, який більшу частину свого життя проводив, дрімаючи на підвіконні, мав такий вигляд, наче його погано годували).
Найцікавішим у хлопцевому ґаджеті був не логотип угорі й не мацюпусінька клавіатура внизу. Найцікавішим був екран — і на тому екрані була не відеогра, в якій молоді чоловіки й жінки з відшліфованими тілами вбивали зомбаків на руїнах Нью-Йорка, а сторінка
