Зворотний бік світла - Дарунок Корній
— Вона твоя дочка, — досі слова Птахи бринять у голові. Як і слова про те, що вона насправді небажана дитина, що народилася випадково від жінки, яку її батько зараз й не пригадає, бо у нього їх стільки було! Добре, що Птаха спровадила її в той момент подалі, бо після пережитого всередині заворушився недобрий небезпечний звір, що ненавидів того чоловіка, якого Птаха назвала її батьком.
Жах, який жах! Вона ледве не закохалася у власного тата. Втрафила наче в якусь пастку, не зважала, не чула голосу розуму, готова була йти за Святославом хоч на край світу, а після того солодкого поцілунку — і за край. Бачила лишень його уста і не чула слів, тонула в його темних очах і не хотіла вертати назад, слухала медові слова, і вони були для неї чарівною мелодією, навіть приємнішою від співу птахів з Райського саду. І раптом після слів Птахи щось наче вибухнуло в голові, буквально на очах розлетілося на друзки, розбилося. Мана…
Птаха їй мусить усе пояснити. Тепер усе, бо… «І вона ж обіцяла. Так, обіцяла! — говорив здоровий глузд. — Якщо тільки зараз ті двоє не повбивають одне одного». Струснула головою.
Поруч під кущем щось зашурхотіло. Стрепенулася від несподіванки, мокрий ніс тицьнувся в її руку, і почулося жалібне: «Ме-ме-ме…» То було манюньке козенятко, чорненьке з невеличкими ріжками на голові. «Загублене, як і я», — подумалося Мальві. Десь знизу гори хлоп’ячий голос виводив жалісливо:
— Цигане, хлопчику, ходи-но сюди! Ади, хлопчику! Агов.
— То, певне, тебе шукають, малий? Загубився, як і я. Та з тобою все зрозуміло. Пішли, відведу тебе до мами чи принаймні до тих, кому ти небайдужий, а тоді поміркую, як чинити далі.
Звелася на ноги, ішла на голос, озирнулася, козенятко бігло за нею.
Десь на півдорозі до низу наткнулася на десятилітнього заплаканого хлопчика. Він часто шморгав носом та рукавом витирав сльози, розмазуючи їх по обличчю брудними хвилями. Босі ноги, закороткі штани, з яких певне ще позаторік виріс, майка, яка, може, колись була й білою, але тепер швидше нагадувала шмату для миття підлоги.
— Ей, малий! — покликала його Мальва, побачивши, що той зібрався повертати в інший бік, уздрівши чужинку. — То не твоя згуба за мною волочиться? Мекає та кумекає, мами шукає.
Мальва відступила вбік, за її ногами заховалося мале козеня.
— Ой, моя. Дякую. Коби його не здибав, то вітчим з мене б три шкури зогнав. А я шо? Тіко скупався разочок з хлопцями, — малий від радості, що згуба знайшлася, сипав словами, мов горохом.
— Так, його мама, — тицьнув пальцем у мале козеня, яке притулилося до ноги Мальви і також наче уважно слухало розповідь, — і ще трійко кіз та сусідська корова і не думали нікуди тікати, а оце мале… Шибеник, шибеник. Усе кудись завіється, а ти шукай.
— Шибеник, кажеш, — Мальва по-зрадницьки підморгнула хлопцеві. — А чого ж ви його Циганом назвали?
— Ну, як чого? — малий, здається, вже заспокоївся і весело відповідав своїй новій знайомій, яка знайшла його пропажу. — Він чорненький весь.
— Чорненький? — Мальву відповідь розвеселила. — То могли назвати його Негром чи Мавром, повір, то було б безпечніше. Бо він тепер себе поводить точно, як Циган. Як назвеш, те й отримаєш.
Зловила себе на думці, що зачинає розмовляти, як Птаха. Аж посміхнулася сама собі від цієї думки.
Малий відкрив був рот, щоб щось відказати, але не знайшов слів і тільки знизав плечима.
— Слухай, молодий чоловіче, а як називається ваше село, що в долині?
— Село? — малий якось здивовано глипнув на дівчину — А! Ти не тутешня. Туристка, мабуть! Заблукала, як і мій Циган? Село наше — Либохори.
Назва села Мальві нічого не казала. І чому це варган її сюди направив?
— Твою-разтваю, ніяких Магурок! — вилаялася вголос.
— Ой, то ти про нашу гору так ніжно? Ну, вона Магура називаїсі, а тобі то нашо? Точно туристка!
— Ага, туристка, — збрехала Мальва. — Шукала своїх, от і заблукала.
— А! — малий повірив. — Тут туристів завжди повно і заблудлі трапляються.
Хоча дівчина здавалася йому трохи дивною, бо вбрана якось зовсім не по-туристичному: надто чисті і дуже короткі шорти, замість нормальних штанів, футболка на тонюсіньких нитках, босі ноги і дримба в руках.
У долині заволала якась жінка:
— Сину, ти де? Агов, сину, до-до-му!
— Ой, нам чєс. То мама нас нашукують, — хлопець узяв мале козеня на руки. А воно й не пручалося зовсім, втомилося, напевне, бідне. Хлопчина вже веселіше защебетав: — Красно дякую тобі! А мо, зі мною, до села, а там у нас повечеряєш, переночуєш, а вранці й твої знайдуться?
— Та ні, — відповідала Мальва. — Я, здається, знаю тепер, де не туди завернула. Ще встигну наздогнати своїх.
Малий стенув плечима:
— Як хочеш! Тоді бувай. Якщо передумаєш, то запитай в селі Кривенчуків, всякий хату нашу покаже.
Мальва кивнула. І пішла в протилежний від хлопця бік. Треба ж було так лоханутися. Вона не знала, що, крім птахів Магур, існують ще й гори з такими іменем, та ще й так близько, зовсім поруч — у Карпатах. Що ж тепер робити? Куди їй податися? Звісно, вона може повернути додому, уявивши в голові обставу своєї кімнати, але чи хоче цього…
За спиною почулися голоси.
— Мамо, я знайшов Цигана. Давай його якось по-іншому назвемо, може, Тишко чи Нишко, га? Я забембався його щовечора шукати.
Лагідний жіночий голос відповідав:
— Ой, Остапку, який ти в мене вигадник! Хай буде Тишко, я не проти. Менше треба з хлопцями у воді борсатися, то й козенята не пропадатимуть.
Голоси віддалялися.
— Остапко? — прошепотіла Мальва сама до себе.
Йшла майже щаслива від щойно зробленого відкриття.
Точно, Остапко, як вона відразу не… Перечепилася через думку. Десь за десять метрів від неї закрутив маленький вихор. Це було дуже дивно, тому що вечір стояв тихий, погідний, безвітряний. Відчула щось недобре. Роззирнулася. Неподалік об’їдений козами кущ глоду, але в сутінках і він міг стати прихистком. Засіла за ним і затаїлася, було якесь недобре
