Зворотний бік світла - Дарунок Корній

Мор сердито в знак згоди кивнув.

Мара обернулася до сина. Щокою жінки потекли сльози, вона підбігла до хлопчика, почала його цілувати, пригортати, шепотіти якісь ніжні, тільки їм обом відомі слова.

Його мати обміняла його на спокій у світах, велике благо, про яке так любить теревенити Птаха, і тут дістало його. Батько, мати… Що вони сотворили з його життям? Він мав ненавидіти їх обох. Зрештою, він не кращий від них. Син власних гріхів та батьків.

— Чому ти порушила обіцянку, дану Мору? — прошепотів Стрибог.

— Тому, що ти щойно застосував смертельне закляття, яке ледве не вбило світлу безсмертну і не занапастило купу люду в цьому світі, а в нашій угоді з твоїм батьком є пункт — не вбивати світлих безсмертних, бо ми рівні. Клятву порушено.

Стрибог знав тепер, звідки в його душі світло, яке вміло кохати і яке закохалося в Птаху. Ненавидів зараз свою матір і за це. Крикнув, кинув дошкульно в обличчя:

— Невже ви, жінки, всі одинакові? Птаха цього заслужила, чуєш! Вона зрадниця, як і ти. Вона залишила мене, як і ти колись. Вона ховала від мене мою доньку. Вона купу років знала про неї й мовчала. Вона…

— Стій, замовкни, сину. Ти й так задалеко зайшов. Вона се чинила за моїм наказом. Вона спочатку навіть не здогадувалася, що Мальва — твоя донька.

— Що? — ошелешено дивився на Мару.

— Подивися на себе. На кого ти схожий? Грабіжник з великої дороги. Мстити, палити, забавлятися з жінками, вбивати, грабувати — цього тебе добре навчив батько. Що ти міг дати Мальві, окрім чорноти, яка й без тебе, живе у її душі? Так, це я відправила Птаху в світ поляниць, щоб урятувати дитину. Якби не Птаха, то Мальва не народилася б. Спочатку Птаха допомогла Мальві народитися, а потім… Потім вона знайшла суху мальву зі свого саду в пелюшках маляти і все зрозуміла. Горбатого могила виправить, так кажуть, здається, у цьому світі про таких, як ти. Я заборонила приносити немовля в Яроворот. Забагато світла для доньки темного безсмертного — це також небезпека. А тут й ревнощі твоєї Птахи зіграли мені на руку. І Мальва замешкала у цьому доволі нейтральному світі, де є все — і світле, і темне, на рівних.

— Але ж вона моя донька, мамо! І ми, темні, маємо першочергове право на неї.

— Що, право? Ти ж купу літ жив у Яровороті, і тебе там не з’їли. Навпаки — навіть поважали. Я пишалася тоді своїм сином! Що ж ти таке кажеш: «Мальва — темна»? Дурниці! Вона не товар, сину! Вона — жива безсмертна і сама обиратиме свій бік.

Стрибог був відкрив рота, щоб заперечити, та Мара сердито глипнула на нього і він заткнувся.

— Вона не тільки твоя дочка. Вона й моя онука, чи ти забув? А ще — вона дочка смертної жінки. Сме-р-тно-ї… Благаю тебе, любий, опам’ятайся! Хіба ті роки, що ти прожив у Яровороті, зробили тебе калікою?

— Це геть інше. Це було відступництво, зрада, і її я спокутуватиму все своє життя, — говорив майже пафосно.

Мара посміхнулася.

— Ой-ой-ой! А ти пригадуєш той момент, коли давав клятву біля Чорнобогового джерела? Чи всі твою клятву прийняли?

Стрибог розгублено дивився на Мару.

— А ти звідки про це знаєш?

Сумно посміхнулася:

— Я все бачила. Чорна голубка на голові Чорнобога, пам’ятаєш? Чи могла я пропустити таке? Так що ти не клятвовідступник, сину. Ти й досі вагаєшся, бо Сварог клятву тих, хто на роздоріжжі, не приймає.

— Я не вагаюся. Чуєш? — сердився на себе, на Мару. — Я зробив вибір, а ця історія з Яроворотом тільки помилка і я за неї розквитаюся сповна, якщо приведу до батька його онуку, мою доньку, майбутню темну безсмертну.

— Помилка, кажеш? Скажи чесно, якби Птаха не залишила тебе, то чи повернувся б ти до Мора? Ніколи, бо ти в Яровороті був щасливим, поруч з нею, з її коханням. Тебе ж не силою там утримували. Птаха й так задовго терпіла. Якби мені у свій час твій батько посмів щось таке утнути, то…

Злий вогник блиснув в очах Мари. Стриб з переляку навіть ковтнув слину. Добре, що його Птаха не така, як його матір. А він який? Ото вже має батьків, а вони ще й дивуються сину.

Мара вела далі:

— А доньку тобі тепер доведеться впрошувати піти з тобою. Я так розумію, Мор тебе назначив її Учителем від темних?

— Так, мене, але тоді ми ще не знали, що вона по праву народження наша. І про яке впрошування ти говориш? За нею зараз стежать найкращі темні воїни, і, поки я розмовляв з Птахою, вони кинулися наздоганяти її.

— Наздогнали? — Мара іронічно запитувала.

— Вони не можуть користуватися варганами-ключами, тому це їх трохи затримує, — виправдовувався Стриб.

— Та невже? Вона ж темна, по крові чи по чомусь там, що ти собі ще вигадав. Як же вона посміла взяти до рук світлого ключа і при тому залишитися неушкодженою? О, Свароже, ти копія свого батька, сину. Мальва отримала Перемінник і тепер самостійна у виборі власного шляху, але, думаю, без згоди Птахи й кроку в твій бік не зробить. А якщо почує, що ти вчинив із Птахою? Тобі дуже пощастить, якщо Магура житиме. Хтось дуже хоче, щоб вона жила.

— Хто? Ти? — ледве вичавив з себе холодним голосом.

— Ні, не я! Це той, кому вона не байдужа і хто багато на що готовий піти заради того, щоб вона просто залишалася живою…

11. Погоня

Мальва скористалася ключем, зробила так, як її вчила Птаха. Повторювала в думці й навіть устами шепотіла слова: «Магура! Магура! Магура!» Вона хотіла втекти, заховатися у райському саду, де живуть диво-птахи, і там, у спокої, обміркувати все, що з нею зараз відбувається. Натомість, коли притулила губи до дримби та загуділа в неї, в голові картинка не з’являлася, тільки слова «Магура! Магура!»

І от вона стоїть на горі, майже на вершині, недалечко в долині звичайне українське село. То Карпати, ніякі там паралельні світи, якими вона мандрувала з Птахою. Світ Єдиного Бога не відпускав. «Трясця йому в боки», — вилаялася розчаровано. Або щось не так зробила, або не про те подумала, що втрафила саме сюди. Роззирнулася. Більша частина гори вкрита лісом. Зараз тут тихо. Немає людей, вони там унизу копошаться, женуть додому з пасовиська худобу, бо вже пізній літній вечір, втомлений спекою, огортає ніжно за