Зворотний бік світла - Дарунок Корній

В кімнаті затріщало, то Мальва скористалася ключем. Стриб подався вперед на той шум, але Птаха помахом руки його зупинила, чоловіка відштовхнуло від неї. Якусь мить стояв ошелешений тим, що вона посміла нехай легко, але вдарити його прокляттям. Криво посміхнувся. Він добре знав свою кохану.

— Скільки часу ти знаєш про мою доньку, Птахо? Скільки часу, кохана? Ми жили з тобою, правда ж, добре? Я заради тебе зрікся своїх, а ти… Ти знала і нічого мені не казала про доньку? Ти, моя дружина, ховала від мене мою ж дитину. Скільки літ? Не мовчи, не мовчи…

Лють, образа, гнів і майже втрачене почуття, що все ще можна виправити, вернути Птаху собі, почути від неї якісь втішні слова, стояли в очах Стриба. Але Птаха цього не бачила чи не хотіла бачити:

— Я думала, ти подорослішав, Стрибе. Хлопчик повернувся до татуся? Чому я не здивована? Ти приклав пістолет до лоба, Стрибе, цитуючи мене, і вистрелив. Навіщо? Ти ж розумієш, що це наш з тобою кінець і назад дороги вже немає…

Говорила стримано, майже пафосно, чітко карбуючи кожне слово. І тільки блідість обличчя видавала — вона хвилюється. Бо він ще досі їй не байдужий.

— Ти не відповіла на моє запитання, Птахо. — Чоловік не зводив з неї очей. — Скільки, Птахо, ти знаєш про Мальву?

Не вміла брехати, не відводила від нього своїх очей:

— Від початку. Я допомогла їй народитися, хоча тоді ще не знала, що вона твоя дитина. Дізналася після того, як стало питання про порятунок Мальви. Вона народилася у світі поляниць. Пригадуєш Верху?

Зробила паузу, вдивляючись у його обличчя. Він пам’ятав, бачила добре — пам’ятав. Закололо всередині. Отже, не одна з багатьох, а така, що не забувається. Ревнощі затуманювали розум, гнала їх геть, мусила мати здоровий глузд, щоб зараз давати раду тій нелегкій ситуації, в якій опинилися світлий та темний світи. Нова безсмертна — з роду темних смертних, і, начебто за попередніми колишніми домовленостями, перше право на неї мають темні, але вона виросла на світлому боці і світла допомогла їй з’явитися на світ.

— Пригадуєш Верху? — перепитала ще раз, уже для себе. — Вона мати Мальви. Дівчину-сироту я віддала простим смертним, і вони виховали Мальву як рідну.

— Сироту? А я? І ти це говориш так спокійно? — Стриб скаженів, ледве стримуючи себе. — Ти віддала онуку та доньку великих безсмертних якимось невдахам? Прості смертні виховували та ростили в цьому жалюгідному світі мою дитину, мою єдину доньку? Ти — божевільна ревнива жаба, жінко, а не велика Магура!

Стриб закрив очі, він ледве стримував гнів, щоб не вбити зараз ту, заради якої ще пару годин тому був готовий умерти.

— За що, Птахо? Скажи мені, за що? Я тебе так любив. І досі ще… — вклякав, розуміючи, що всі слова про кохання зараз падають у безодню, тому стогнав, як тяжко ранений звір: — Як ти могла, кохана? Як могла?

— Ти мене зрадив! Ти мене зраджував завжди, — мов наконечник стріли, слова впивалися в мозок.

— Чим, скажи мені, чим? Тим, що настільки кохав тебе, що боявся, чи тим, що не витримував інколи твоєї сили, розсудливості, правильності і втікав до подібних на себе — не таких ідеальних. Птахо, зірко моя, та пожежа, що зветься коханням до тебе, мене просто спопеляла. Так, я втікав до інших жінок, але тільки до їхнього тіла. А моя душа? Вона завжди з тобою. І навіть тепер частинка її залишається при тобі.

Перевів подих.

— Що? То ти пожежі боявся? А Мальва, хто вона? Це лишень іскорка чи ні? — Птаха жорстоко посміхалася. — А чому ти не спитаєш, чи боліло мені, коли я дізналася, що простій смертній ти зумів подарувати щастя материнства, а мені, яку ти начебто обожнюєш, — ні. Розмову завершено. Якщо і далі діятимеш такими ж методами, то не бачити тобі Мальви ніколи.

— Ти не можеш. Не можеш. Ти не така, Птахо! Це жорстоко. Я мушу поговорити зі своєю донькою. Куди ти її відправила? Вона тут, у цьому місті, правда? Вона ж не вміє користуватися отим вашим ключем, він може її вбити, як темну.

— Ні! Не вб’є, і вона може. Ми з нею це вже не раз робили, бо з Чорнобогової чари вона не пила і йому обіцянок не складала. Так, вона донька темного, але не темна. Бо вона ще й дитина своєї матері, простої смертної.

— Що? Ні, Ні! Чуєш, Птахо! Вона насамперед моя донька, вона онука самого Мора! Чуєш, жінко, по-доброму прошу! Поверни доньку. Куди ти її заслала, у Яроворот?

І Птаха не втрималася. Говорила, говорила, говорила, звинувачувала, кричала… Наче хотіла враз виштовхати разом зі словами всі свої болі та жалі, вилити кохання із серця, очиститися і втриматися не могла. Зламалися всі гальма, все котилося кудись згори в провалля — і нікому нічого доброго це не обіцяло.

10. Помста

«Очікування битви — гірше, аніж сама битва…» — промовляла його свідомість голосом Птахи. Це була не просто битва, то починалася війна.

Ще ніколи йому так не боліло. Майже задихався від того болю. І найгірше, що то не фізичний біль, боліло геть в іншому місці. Здалося — помирає. Та, кого найдужче кохав і, попри свою теперішню ненависть, продовжував кохати, зрадила. Підло, підступно, вишукано, довершено. О, вона завжди все робила довершено…

Коли це сталося між ними і чому? Кохання перетворилося на ненависть. Пригадує, мов крізь пелену, її слова — колючі, болючі, мов гостре каміння, що влучає простісінько в душу, наче то хтось чужий, а не його Птаха їх вимовляла. Наговорила всякого, довела до шаленства. Голову наче закутала пелена люті. І він уже не контролював себе. Не пригадає зараз, як це сталося. Він ударив Птаху одним з тих проклять, які вражають навіть безсмертних і які відомі не всім безсмертним, тільки тим, хто безсмертний не в одному поколінні, і ті заклинання передаються з роду в рід. Так-так, він готовий був її в той момент вбити. Ті заклинання заборонено застосовувати, але зараз байдуже, що йому буде за це, він стояв на початку якоїсь страшної та небезпечної дороги, звідки не вертаються, тому що… Тому що вона тепер ніколи не стане його, а що потім діятиметься з