Зворотний бік світла - Дарунок Корній

«Птахо! Випий те, що знайдеш у пляшечці, а потім — скупайся у річці. Нічого не бійся, нікого не бійся, тут ти у безпеці. З річки можна й попити — вода у ній справжня».

Отже, її звати Птаха. Дивне якесь ім’я, нелюдське. Глянула знову в небо. Там порожньо — ні птахів у ньому, ані комашні набридливої, як і довкола. Не світ, а пустка. Хоча і не здається мертвим. «Гірше вже не буде», — подумалося. Правою ж рукою піднесла до обличчя пляшку, всередині диміла блакитна суміш чогось такого, що мало б їй допомогти. Зубами відкрила пляшку й осушила її залпом, довго не розмірковуючи ані про смак, ані про те, що вона п’є. Пару секунд здавалося, наче нічого не відбувається, і враз… Усередині наче хтось щось вимкнув, тобто вимкнув біль. Спочатку поворушила ногами і руками. Болю не стало. Значить, той, хто поставив поруч ту скриньку, бажає їй лише добра. Довго не вагаючись, встала на ноги і пішла в бік води. Вода цікава у річці: біла, як молоко. Спочатку подумалося, що дно тут білоглинне і вода через це здається сніжною. Стояла, вражено витріщаючись перед собою. Вода і справді була біла. Не роздягаючись, так і увійшла у воду: в довгій брудній сукні, з обгорілою вщент рукою.

Лишень торкнула ногою поверхні води, відразу відчула — та кличе її. Безвільно посунула вперед. Не чулося під ногами — ані шелестіння піску, ані плюскоту води. Тепла вода ніжно огортала тіло, пестила, мов лагідні мамині руки. Занурилася у воду по шию, тоді вирішила пірнути. Голова щезла під водою, а коли знову з’явилася над плесом, то світ усередині заполонили картинки. Птаха все пригадала.

Сиділа на березі великої білої води і згадувала. Фізичний біль щез, натомість з’явився інший. Той другий був набагато гірший від першого. Вона вціліла після смертельного закляття, посланого її коханим прямісінько в серце. Воно мало вбити, щось таке, як з рукою, мало статися з душею. Як він міг? Від кохання до ненависті, виявляється, ближче, аніж від землі до неба.

Чорний згусток чогось липкого та брудного у вигляді кулі вилітає з рук Стриба. Птаха розуміє, що це. Та не може повірити, що він, коханий, її чоловік, зважиться на таке. Стоїть розгублена, спантеличена, не ставлячи ані щитів, ані захисту. Смерть наближається. Вона дивиться в очі свого ката. А там — порожнеча. Ой, леле, чи варто жити, якщо той, хто ще недавно був для тебе всім, раптом зважився на таке? Мить — і настане забуття…

Міцні сильні руки вихоплюють її. Куля зачіпає тільки краєчок рукава та ліву руку. Тріщить у вухах, несамовито захлинається плачем птаха Магура, і враз все закінчується.

Тиша.

— Не помирай, Пташко, моя кохана! Не помирай, — чийсь шепіт над вухом, наче знайомий і разом з тим забутий, чужий.

Відкрити очі несила. Птаха тільки слухає, як калатає його серце біля вуха, як сильні руки пригортають її і несуть кудись. Так затишно в тих обіймах, хочеться спати, і перед тим, як провалитися кудись у безодню забуття і потім отямитися на березі цієї води, Птаха вловлює запах, чомусь їй знайомий, — запах неба перед грозою.

Сиділа на березі білої ріки і пригадувала. Небо над головою залишалося таким же безжурним, чистим, волошковим, без натяку на хмари. Молочне плесо ріки за горизонтом плавно ставало небом, зливаючись з ним у дивну суміш — блакитно-білого. Біла ріка не шульпотіла хвильками, не хлюпала, як то зазвичай ведеться у річок, німувала. Дуби, сосни, клени, липи, горобина, ясени, кущі глоду, калини, терену, шипшини в лісовому вінку здавалися картинними, вони не шелестіли, не гойдали гілками, не перешіптувалися листям. Тут напрочуд легко дихається, але все здається якимсь не таким. Ні — воно найсправжнісіньке, але якесь таке, наче намальоване талановитим художником, що виловив мить і зафіксував досконалу красу на полотні.

Біла річка зцілила її, повернувши до життя. Знала, що навіть жива вода не рятує від такого лиха. Хтось приніс її в цей дивокрай та врятував. Той хтось стежив за нею, тому встиг вчасно. Ні. Він не просто врятував від забуття, він знав, як порятувати, зняти смертельне закляття з безсмертного, послане безсмертним, яке не знімає ніщо та ніхто у відомих їй світах. Хто він?

Думки перестрибували одна через одну, хаос панував у думках.

Де вона?

Знову задерла голову до неба. Що її так бентежить там, угорі? Що? Небо як небо, і в Яровороті воно майже завжди таке — безхмарне та чисте, глибоке і… сонячне. В Яровороті воно завжди сонячне. В цьому ж небі немає сонця. Аж дух перехопило від несподіваного відкриття. Небо яскраве, але без сонця. Воно саме випромінює світло. Як вода й дерева дарують життя.

Де вона?

Що за це за світ? Живий — і разом з тим не зовсім. Поки купалася у воді, дерев’яна скриня, єдина зачіпка, кудись щезла. Йшла вузькою смужкою піску босоніж, плаття висіло на ній рваними стьожками. Ліс закінчився, і перед очима відкривався безкінечний степ, вдалині бовванів білий пагорб, на якому росло височезне дерево. Пагорб здавався зовсім лисим, без краплі домішок інших барв — чи то зеленого, чи будь-якого барвистого, квіткового тобто. Вже звикла, що під її ногами не чутно жодних звуків. Ноги самі повели до того горба. Підходила до нього все ближче й ближче і вже розуміла, що то не пагорб зовсім, а камінь. Великий, білий. Наблизилася зовсім впритул і вже могла добре розгледіти його окреслення. Обійшла довкола. Він нагадував формою білу ружу.

І Птаха все зрозуміла. Обімліла, зробивши відкриття. Впала перед білим каменем на коліна. Дивилася побожно на дуба, що ріс на тому камені, серце в грудях тріпотіло пташкою. Вдихнула на повні груди, перетворилася на Магурку і злетіла над каменем птахою. О, так! То не просто камінь. Це Алатир — священний камінь Творця, а дерево на ньому — то величне прадерево життя, біля підніжжя якого горить Живий вогонь, а під ним — Безсмертя душі людської заховано. Біла вода, яка її зцілила, — то вода Творіння, яка витікає з-під Алатира. Та ріка з’єднує небо та землю, беручи свій початок аж на молочній небесній дорозі, яку залишила священна корова Земун, Велика Берегиня. То вона позапалювала зорі-сонця ясні в безконечних