Танок драконів - Джордж Мартін
Пройшовшись уздовж набережної, Давос перетнув рибний ринок. «Зухвалий магістр» вантажив на борт мед. Уздовж пірсу в чотири ряди височіли діжки. За одним з рядів троє матросів грали в кості. Трохи далі рибачихи галасливо продавали денний улов, а хлопчина відбивав ритм на барабані, і під той ритм у колі річковиків танцював старий облізлий ведмідь. Під Тюленячою брамою стояло на чатах двоє списників з гербом дому Мандерлі на грудях, але вони були занадто заклопотані залицянням до портової повії, щоб звертати увагу на Давоса. Брама була відчинена, звідні ґрати підняті. Давос приєднався до людей, які заходили в місто.
Він потрапив на бруковану площу з фонтаном у центрі. З води піднімався кам’яний тритон — двадцять футів заввишки від хвоста до корони. Кучерява борода позеленіла й покрилася білим лишайником, а один із зубців його тризуба обламався ще до Давосового народження, та все одно тритон справляв поважне враження. Місцеві кликали його «старим рибоногом». Площа називалася на честь якогось давно померлого лорда, та однак усі знали її як Рибоногів двір.
Цього пообіддя у дворі було людно. Якась жінка прала у фонтані білизну й розвішувала сушитися на тризубі. В арках колонади коробейників надавали свої послуги писарі й міняйли, а ще тут промишляли чаклун-бурлака, травниця й поганенький жонглер. Якийсь чоловік торгував яблуками просто з купи, а жінка продавала оселедців з цибулею. Під ногами крутилися курчата й дитинчата. Раніше, коли Давос тут бував, велетенські дубові, окуті залізом двері Старого монетного двору були зачинені, але сьогодні стояли розчахнуті. Всередині Давос побачив сотні жінок, дітей і старих, які кулилися на підлозі на горах шуб. Дехто палив багаття.
Давос зупинився під колонадою й за півпенні купив собі яблуко.
— А в Старому монетному дворі тепер люди живуть? — поцікавився він у торгівця яблуками.
— Коли не мають де жити. Це переважно простолюд з Білого Ножа. А ще з Горнвуду. Ховаються за мурами від того Болтонового Байстрюка. Гадки не маю, що з ними всіма робитиме його милість. Більшість сюди припхалася без нічого, в самому лахмітті.
Давос відчув докори сумління. «Люди шукають прихистку в місті, якого не торкнулися бої, а тут я — хочу знову втягнути їх у війну». Надкусивши яблуко, він знову відчув докори сумління.
— А що вони їдять?
Продавець яблук знизав плечима.
— Хтось жебракує. Хтось краде. Дівчата пішли по руках, як завжди буває, коли нема більше чого продавати. Хлопці, які доросли до п’ятьох футів і вміють тримати списа, завжди знайдуть місце в касарнях його милості.
«То він мобілізує солдатів». Мабуть, це добре... або погано, все залежить від ситуації. Яблуко було як картопля, але Давос примусив себе відкусити ще.
— Лорд Вайман хоче приєднатися до Байстрюка?
— Ну,— озвався продавець,— коли наступного разу його милість прийде до мене по яблука, я його обов’язково запитаю.
— Я чув, його донька виходить за якогось Фрея.
— Його онука. Я теж чув, але його милість забув запросити мене на весілля. Ти до кінця доїдатимеш? А то я заберу. Це добре насіння.
Давос кинув йому недогризок. «Яблуко погане, але півпенні не шкода за те, щоб дізнатися, що Мандерлі мобілізує солдатів». Давос обійшов старого рибонога, проминув дівчинку, яка продавала козине молоко на горнятка. Опинившись у місті, він почав його краще пригадувати. Там, куди вказував тризуб старого рибонога, був провулок, де продавалася смажена тріска — з хрусткою золотистою шкуринкою, під якою ховалося біле шарувате м’ясо. Далі був бордель, доволі чистий, де моряк міг потішитися з жінкою, не боячись, що його пограбують чи вб’ють. У протилежний бік, в одній з будівель, що ліпилися до стін Вовчого Лігва, як раки до старого облавка, колись була броварня, де варили таке густе і смачне темне пиво, що за діжечку цього пива в Браавосі чи в Порту-Ібені можна було виторгувати стільки само, як за арборське золоте,— якщо, звісно, у броваря бодай щось лишалося на продаж після місцевих завсідників.
Але Давосові хотілося вина — кислого, темного й терпкого. Перетнувши двір, він спустився сходами у винарню під назвою «Ледачий в’юн», яка містилася під складом овчини. Коли Давос ще був контрабандистом, «В’юн» славився найстарішими повіями і найгіршим вином у Білій Гавані, а ще м’ясними пирогами, масними і хрящуватими, в кращому разі неїстівними, а в гіршому — отруйними. Місцеві здебільшого уникали цього закладу, тож сюди приходили моряки, які просто не знали кращих шинків. До «Ледачого в’юна» ніколи не заходили ні міські вартові, ні митники.
Є речі, які не міняються ніколи. У «Ледачому в’юні» час немов застиг. Склепінчаста стеля почорніла від сажі, долівка була земляна, у повітрі пахло димом, зіпсованим м’ясом і старим блювотинням. Товсті лойові свічки на столі не так світили, як диміли, а вино, замовлене Давосом, у сутінках здавалося не червоним, а брунатним. Під дверима сиділи й пиячили чотири повії. Коли Давос увійшов, одна з надією усміхнулася до нього. Він похитав головою, і жінка зронила якусь фразу, що викликала сміх у її товаришок. По тому ніхто з них більше не звертав на нього уваги.
Якщо не рахувати повій і господаря, Давос був єдиним відвідувачем у «В’юні». Підвал був величенький, з безліччю закапелків і темних ніш, де можна було побути на самоті. Давос узяв вино в одну з таких ніш і сів там спиною до стіни, чекаючи.
За деякий час зловив себе на тому, що задивився на вогонь у коминку. Червона жінка вміє бачити у полум’ї майбутнє, але Давос Сіворт завжди бачив у ньому лише тіні минулого: охоплені вогнем кораблі, підсвічені зеленим сяйвом череваті хмари, задумливу Червону фортецю. Давос був людиною простою, високо піднятися якій допомогли випадок, війна і Станіс. Він не міг збагнути, чому боги вирішили забрати чотирьох таких молодих і дужих парубків, як його сини, й натомість пощадити їхнього натрудженого батька. Іноді
