Танок драконів - Джордж Мартін

Підвалом прокотився регіт. Давос не засміявся разом з усіма. Він знав, що далі сталося з «Терноокою дівою». Жорстокі боги іноді дозволяють людині переплисти півсвіту, а потім, майже вдома, посилають облудний маяк. «Той шкіпер хоробріший за мене»,— думав Давос, прямуючи до дверей. Одна мандрівка на схід — і до кінця життя можна розкошувати як лорд. Замолоду Давос мріяв про такі мандрівки, але роки кружляли, як мошва навколо світла, й ніколи не випадало слушної нагоди. «Колись,— сказав він собі.— Колись — коли закінчиться війна, король Станіс сяде на Залізний трон і більше не потребуватиме цибулевих лицарів. Візьму з собою Девана. І Стефа зі Станні також, якщо вже встигнуть підрости. Побачимо драконів і всі дива світу».

Надворі зривався вітер, і в олійних ліхтарях, які освітлювали двір, тріпотів вогонь. Після заходу сонця похолодало, але Давос ще добре пам’ятав Східну варту — пам’ятав, як уночі виє під Стіною вітер, пронизуючи найтепліший плащ, аж кров стигне в жилах. Порівняно з цим Біла Гавань — тепла купіль.

Послухати плітки можна було ще в кількох місцях: у заїзді, відомому своїми пирогами з міногами; у пивниці, де пиячать торгівці вовною і митники; у балагані, де за кілька пенні можна подивитися непристойну виставу. Але Давос вирішив, що почув уже достатньо. «Я запізнився». Інстинктивно він потягнувся до грудей, де колись тримав у маленькому мішечку на шкіряному шнурку обрубки своїх пальців. Там нічого не було. Давос згубив свій амулет у полум’ї Чорноводдя — тоді ж, коли згубив синів і корабель.

«І що мені тепер робити?» Він щільніше загорнувся у манту. «Зі своїм марним зверненням піднятися на пагорб і постукати у браму Нового замку? Повернутися в Сестритон? Поплисти до Марії і синів? Купити коня й повернутися королівським гостинцем, аби розповісти Станісові, що в Білій Гавані не лишилося ні друзів, ні надії?»

У ніч проти відплиття королева Селіза влаштувала бенкет для Саладора і капітанів його флоту. До них приєднався Котер Пайк і ще четверо вищих чинів Нічної варти. Королівні Ширін теж дозволили прийти на свято. Поки подавали лосося, сер Аксель Флорент розважав стіл байками про Таргарієнського королевича, який тримав домашню мавпочку. Королевич любив убирати мавпочку в одяг свого померлого сина, вдаючи, що то дитина, запевняв сер Аксель, і підшукував йому наречену. Лорди, яким він пропонував таку честь, завжди дуже чемно відмовлялися — певна річ. «Навіть убрана в шовк і оксамит, мавпа залишається мавпою,— казав сер Аксель.— Був би королевич мудріший, розумів би, що від мавпи годі очікувати виконання чоловічих обов’язків». Вояки королеви реготали, а кількоро вишкірилося на Давоса. «Я вам не мавпа,— подумав тоді він.— Я такий самий лорд, як і ви, а як людина, я навіть кращий». Але на згадку про це йому й досі боліло.

Тюленячу браму замкнули на ніч. Давос до самого світанку не зможе повернутися на «Потішну повитуху». Ніч доведеться провести тут. Він окинув поглядом старого рибонога з його зламаним тризубом. «Я подолав зливу, кораблетрощу, шторм. Я не повернуся, не здійснивши того, для чого приплив, хай яким безнадійним це видається». Може, він загубив і свої пальці, і талан, але він не мавпа в оксамиті. Він — королівський правиця.

Замкові Сходи — східчастий узвіз — являли собою широкі білі кам’яні сходи, які вели від Вовчого Лігва понад водою до Нового замку на пагорбі. Дорогу освітлювали мармурові русалки, тримаючи в руках чашки з запаленим китовим лоєм. Видершись нагору, Давос озирнувся. Звідси було видно обидві частини гавані. У внутрішній гавані, відгородженій муром на молі, було тісно від військових галер. Давос нарахував двадцять три. Схоже, лорд Вайман хоч і товстий, але не ледачий.

Брама Нового замку була зачинена, але Давос погукав — і йому відчинили потерну, з якої з’явився вартовий поцікавитися, чого йому треба. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками.

— Мені негайно слід побачитися з лордом Мандерлі,— сказав він.— Моя справа стосується його і тільки його.

Данерис

Гладенько поголені, намащені тоненьким шаром олії, танцюристи аж поблискували. Під бій барабанів і трелі флейти крутилися запалені смолоскипи, перелітаючи з руки в руку. Щоразу як у повітрі схрещувалися два смолоскипи, між ними стрибала, кружляючи, оголена дівчина. Світло відбивалося від наолієних рук, ніг, грудей і сідниць.

У всіх трьох чоловіків була ерекція. Це їхнє збудження передавалося глядачам, хоча водночас воно здавалося Данерис Таргарієн трохи кумедним. Танцюристи всі були високі, довгоногі, з пласкими животами, з чітко окресленими, немов з каменю витесаними м’язами. Навіть на лице вони були дуже схожі... що вельми дивно, адже один мав шкіру темну, як ебенове дерево, другий був білий як молоко, а у третього шкіра відливала міддю.

«Вони вирішили мене розпалити?» Дані посовалася на шовкових подушках. Під колонами застигли, як статуї, незаплямовані в гостроверхих шоломах, їхні гладенькі обличчя були геть незворушні. Справжні чоловіки так не могли. Резнак мо Резнак, дивлячись танець, розтулив рота, і його вуста волого поблискували. Гіздар зо Лорак щось говорив до свого сусіди, але очей від танцівниць не відводив. Негарне наолієне обличчя Гирявого, як завжди, було суворе, однак і він уважно стежив за кожним порухом.

А от здогадатися, про що замислився почесний гість, було важче. Блідий, стрункий, довговидий чоловік з гострими рисами обличчя, з лисою головою, яка блищала у світлі смолоскипів, сидів разом з Дані за почесним столом, пишно вдягнений у багрові й злототкані шати, і маленькими шматочками їв інжир, кусаючи акуратно й елегантно. Коли він водив головою, стежачи за танцівницями, на носі у Заро Зоана Даксоса спалахували опали.

На його честь Дані вбрала картянську сукню — ошатну бузкову парчу, фасон якої залишав оголеним ліве персо. Сріблясто-золоте волосся легко спадало на ліве плече, майже дістаючи до пипки. Половина чоловіків у залі кидала на Дані скрадливі погляди, але не Заро. «Так само було і в Карті». Такі речі не могли розворушити купецького короля. «Але я мушу його розворушити». Він приплив з Карта на галеасі під назвою «Шовкова хмара», у супроводі тринадцятьох галер,— цей флот був відповіддю на молитви. Відтоді як Дані поклала край рабству, мірінська торгівля занепала, але Заро до снаги її відновити.

Під крещендо барабанів троє танцюристок перестрибнули полум’я, закрутившись у повітрі. Чоловіки-танцюристи спіймали їх за стан і насадили собі на прутні. Дані дивилася, як жінки вигинають спини, як обхоплюють ногами своїх