Танок драконів - Джордж Мартін

Гальдон у відповідь пішов слоном.

— Тобі краще підійшло б Гугор Недоумок.

— Щоб з вами зрівнятися, багато розуму не треба,— сказав Тиріон, пересуваючи важку кавалерію на підтримку легкої.— Не хочете поставити на те, хто виграє?

— Скільки? — звів брову Недомейстер.

— Грошей я не маю. Зіграємо на секрети.

— Гриф мені язика відріже.

— Боїтеся? На вашому місці я б теж боявся.

— Раніше в мене зі сраки полізуть черепахи, ніж ти у мене виграєш у сивас,— мовив Недомейстер, пересуваючи списників.— Приймаю ставку, коротуне.

Тиріон потягнувся до свого дракона.

Тільки за три години коротун нарешті виповз на палубу, щоб спорожнити сечовий міхур. Качур саме допомагав Яндрі опускати вітрило, а за румпель стала Ісілла. Понад прибережними заростями комишу низько висіло сонце, вітер став поривчастим. «Мені конче потрібен бурдюк вина»,— подумав карлик. Ноги судомило від довгого сидіння на стільці, а в голові так паморочилося, що він мало не вивалився в ріку.

— Йолло,— гукнув Качур.— Де Гальдон?

— Йому недобре і він пішов у ліжко. У нього зі сраки черепахи лізуть.

Залишивши лицаря розгадувати цю загадку, Тиріон по драбині виліз на дах каюти. На сході, за скелястим островом, уже збиралася темрява.

Саме на даху каюти і розшукала його септа Лемора.

— Відчуваєш у повітрі наближення бурі, Гугоре Гілл? Попереду озеро Кинджал, там рискають пірати. А далі вже Скорбота.

«Не моя. Свої скорботи я всюди ношу з собою». Згадавши Тишу, він знову подумав: а куди діваються повії? «Може, перебираються у Волантис? От знайду її там... Людина завжди чіпляється за надію». Він гадки не мав, що казати Тиші. «Вибач, що дозволив тебе зґвалтувати, кохана. Я ж бо думав, що ти — повія. Зможеш мене пробачити? Хотів би я повернутися в нашу хатину, до нашого родинного життя».

Проминули острів. На східному березі Тиріон побачив руїни: похилені мури й розвалені вежі, розбиті бані й ряди трухлявих дерев’яних колон, залиті мулом і зарослі фіолетовим мохом вулиці. «Ще одне мертве місто, вдесятеро більше за Ґоян-Дроге». Тепер тут замешкали черепахи — великі костолами. Карлик бачив, як вони гріються на сонечку — брунатні й чорні горбики з зубчастими кілями на панцирах. Кількоро, побачивши «Сором’язливу панну», пірнули у воду, лишаючи по собі кола. Тут плавати точно не варто.

А потім крізь покручені напівзатонулі дерева на широких мокрих вулицях Тиріон угледів сріблясту пелену сонячного світла на воді. «Ще одна річка,— одразу здогадався він,— біжить до Ройна». Смужка землі вужчала, руїни вищали, й нарешті місто обірвалося на мисі, де ще стояли рештки велетенського палацу з рожевого й зеленого мармуру: над критими галереями височіли розвалені бані й поламані шпилі. У доках, де колись могло поміститися з півсотні кораблів, також спали костолами. І Тиріон здогадався, де він. «Це ж колишній палац Наймірії — усе, що залишилося від її міста, від Най-Сара».

— Йолло,— крикнув Яндрі, коли «Сором’язлива панна» проминула мис,— отепер скажи, що у Вестеросі є такі великі ріки, як матір річок Ройн.

— Я ж не знав,— відгукнувся Тиріон.— Нема в Сімох Королівствах і наполовину такої широкої річки, як ця.

В ріку, якою вони спускалися, впадала її близнючка, що завширшки майже дорівнювалася Мандеру або Тризубу.

— Це Най-Сар, де матір приймає в лоно свою дику дочку — Нойну,— сказав Яндрі,— але найширша вода буде після наступної притоки. Де озеро Кинджал, у Ройн впадає Койна, смаглява донька, повна золота й бурштину з Сокири та соснових шишок з Когорського лісу. Далі на південь у матір річок впадає Лорулу — усміхнена донька з Золотих полів. У місці їхнього злиття колись стояв Кроян, святкове місто з каналами замість вулиць і золотими будинками. Відтак річка тягнеться ще на багато льє на південний схід, поки нарешті її повільна течія не підхоплює Селору — сором’язливу доньку, чиє річище ховається в комишах і корчах. Там мати річок розливається так широко, що людина в човні на середині річища не бачить ні правого берега, ні лівого. Ось побачиш, мій маленький друже.

«Побачу»,— подумав карлик — і тут ярдів за шість від байдака угледів якесь збурення. Він саме збирався показати його Леморі, коли на поверхню щось випірнуло з такою силою, що аж гойднуло хвилею «Сором’язливу панну».

Це була ще одна черепаха — рогата, велетенська, з темно-зеленим панциром у брунатних плямах, порослим водоростями, до яких ліпилися тверді чорні річкові молюски. Піднявши голову, вона заревіла, і цей низький гортанний рик був гучніший за бойовий ріжок.

— Це благословення,— вигукнула Ісілла, й по щоках їй побігли сльози.— Це благословення, це благословення!

Качур улюлюкав, а з ним і Гриф Молодший. Гальдон вийшов на палубу дізнатися причину здійнятої бучі... але запізнився. Велетенська черепаха уже знову зникла у воді.

— Що за галас? — поцікавився Недомейстер.

— Черепаха,— відповів Тиріон.— Більша за байдак.

— Це він,— вигукнув Яндрі.— Річковий старий.

«А чом би й ні? — посміхнувся Тиріон.— Народження царів завжди провіщають боги і дива».

Давос

З кожним поривом вітру виляскуючи латаним вітрилом, «Потішна повитуха» прокралася у Білу Гавань з вечірнім припливом.

Це був старий ког, який навіть замолоду важко було назвати гарним. Носова фігура являло собою розсміяну жінку, яка за одну ніжку тримала немовля, але і щоки жінки, і дупцю немовляти вже поточив шашіль. Облавок вкривали численні шари жовтувато-брунатної фарби, а вітрила були сірі й подерті. На такому кораблі ніхто надовго не затримує погляд — хіба що з цікавості, як це він і досі тримається на плаву. В Білій Гавані «Потішну повитуху» добре знали. Багато років вона вела дрібну торгівлю з Сестритоном.

Не на таке прибуття сподівався Давос Сіворт, коли відпливав із Саладором і його флотом. Тоді все здавалося простішим. Круки не принесли звістки про те, що Біла Гавань присягає на вірність королю Станісові, тож його світлість відіслав на переговори з лордом Мандерлі свого посла. На доказ королівської сили Давос мав прибути на Саладоровому галеасі «Валірійка», за яким ішов цілий лісянський флот. Тут були самі смугасті облавки: рожево-блакитні, біло-зелені, фіолетово-золоті. Лісянці обожнюють яскраві барви, а Саладор Саан серед них найбарвистіший. «Саладор Сяйливий,— подумав Давос,— от тільки шторми поклали цьому сяйву край».

Отож натомість довелося прокрадатися в місто, як бувало двадцять років тому. Поки Давос не розвідає обстановку, розважливіше вдавати простого моряка,