Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

{Навагрем}

Ми йшли центральною вулицею, тримаючись за руки і час від часу зупиняючись біля яскравих вивісок. Схоже, вампірка хотіла, щоб Мелос запам’ятався мені веселим і святковим містом. Не сперечаюся, коли опустилося сонце і запалали ліхтарі, головна вулиця стала схожою на майдан перед імператорським палацом у Влаї напередодні дня народження Малдраба Четвертого. А тут так щодня, угум… Напевно, колишній Навагрем не тямив би себе від радощів, а ось Няв ненавидів вільне місто всією своєю переміщеною душею. І помічав набагато більше, ніж бажала Малоя.

Наприклад, виряджених нероб, що привітно нам помахали (дівчина скривилась і скрипнула зубами); закликача розкішного грального закладу, що посміхався їй як добрій знайомій (короткі нігті вп’ялися в мою руку); красунчика напідпитку, що масно підморгнув і запропонував «як-небудь повторити» (здалося, вона не витримає і зламає йому шию).

Малоя мені подобалася хоча б тим, що не пхала під ніс льодяники. Щоправда, нічним звичайна їжа не була потрібна, тому вона могла про них забути, проте я думав, що дівчина правильно витлумачила відразу на моєму обличчі біля лотка з солодощами.

Вона щебетала без перепочинку, але що, на думку вампірки, цікавило дитину? Правильно, нічого корисного. Довелося перехопити ініціативу.

– Валі, навіщо вам така велика усипальниця?

– Щоб весь наш народ завжди був разом… Як ти мене назвав?!

– Валі. – Я щосили зображував щире здивування. Колись виходило непогано, але обличчя перевертня мало пристосоване для лицедійства.

– Я ж казала, мене звуть Малоя, – її загрозливий шепіт трохи лякав.

– Ти сказала, тебе звуть Валі Малоя з Сім’ї Ночі. Мені Валі більше подобається. Але якщо ти не…

Дівчина помітно розслабилася:

– Та ні, говори, як хочеш. Дивись, он там будинок пана Ліка. Він торгує кольоровими вогниками і часто влаштовує вистави.

Отже, Малоя все-таки виявилася Валі. Тобто ці тупоумні розумники спочатку спробували знищити старшу сестру, а потім – молодшу. Цікаво… Вони, схоже, не в курсі справжнього призначення чорного кинджала, інакше так не підставилися б.

Гадаю, ті двоє – чиїсь маріонетки, причому не такі, яким довіряють. Чи їхній господар теж знав не все? З іншого боку… Припустімо, дав він підручним кинджал з наказом хоча б вколоти Принцесу Ночі, а запопадливі служаки вирішили зробити сюрприз і покінчити одним махом з двома сестрами?

– …в закладі пані Масини часто виступають приїжджі маги. Вони показують дивовижні речі! – тарабанила Малоя.

Точніше, Валі.

– Чому тебе звуть Валі Малоя? – пам’ятаю, перебивати некрасиво, але ми підходили до «Відпочивайлика», а я нічого важливого поки не дізнався. – Так складно…

Вампірка зітхнула.

– Дивись, он людина-павук. У нього по чотири руки і ноги. Тримай монетку, коли проходитимемо повз – даси йому.

Кинувши талановитим акторам (так, ніс перевертня запевняв, що потвору зображують два худі хлопці) монету, я спробував зачепити іншу тему:

– А чому померла твоя сестра?

Ми звернули в знайомий провулок.

– Вона дуже довіряла гарним словам… Якщо я правильно пам’ятаю, скоро будемо на місці.

Ага, я теж це знав. І зробив останню спробу:

– Можна, я прийду до тебе в гості?

Дівчина розсміялася.

– Боюся, твоїм батькам це не сподобається!

– А хіба ти їм розкажеш, Валі?

– Обманювати погано, – тоном вчительки пояснила вона.

– Але всі так роблять.

– Всі, еге ж… Приходь, малюче. Тільки не називай мене Валі… На добраніч. Здається, батько тебе чекає. І мати.

– Мачуха!

– А-а-а, орка… Пам’ятаю її. Вигнанка, відзначена богинею Кохання. Не дорослішай, малюче, а то закохаєшся на все життя і забудеш про спокій…

Нічна розчинилася в темряві, я рушив до «Відпочивайлика».

На ґанку будівлі виявилася вся сімейка перевертня, господар та кілька постояльців. Мабуть, моя витівка мала послужити приводом для гарної прочуханки. На обличчі Каррана виразно читалося занепокоєння, Дара нервово ходила взад-вперед. Лише ельфійка зберігала спокій і начебто раділа тому, що мене нема.

Коли тебе перекидають через коліно, стягують штани і шмагають ременем, це не тільки боляче. Це страшенно прикро! А коли за розправою спостерігає жінка, яку ти… ох, неважливо! І дивиться вона так співчутливо, що хочеться повіситися, а ще краще – втопитися! О, тоді я відчув, що таке справжній сором. І річ зовсім не в тім, що якби я був трохи спритнішим, міг би вирватися і втекти, а то й показати Каррану, хто з нас провинився.

Перевертень відводив душу без перепочинку. Рідного сина він би так не бив! Втім, болю я майже не відчував, оскільки повністю зосередився на тому, щоб змусити палаюче обличчя і вуха повернути нормальний колір.

– Ай!

Тонкий зойк – і залізні пальці Каррана розтиснулися.