Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

***

{Рена}

– Ніхто не може проникнути в усипальницю без супроводу нічних, Дайлене, – стверджуючи, а не питаючи, сказав Лан. – Такий порядок речей, і його не змінити ні магією, ні силою, ні хитрощами. Прошу тебе, припини робити дурниці! Чи ти намагаєшся виставити дурнем мене? Марна справа. Ніхто не може проникнути в усипальницю без супроводу нічних! – повторив він наполегливіше. – Я на власному досвіді в цьому переконався!

– Ніхто. Але Малоя могла…

– Рятівники почали гуляти по континенту набагато раніше, ніж твоя дочка зацікавилася новою іграшкою, – перебив Дайлена правитель Старилісу. – Знаєш, не варто чекати Дня поминання. Я пропоную відвідати Кені-мея прямо зараз і переконатися хоч у чомусь.

– Думаєш, ти один такий розумний? – роздратовано кинув глава Сім’ї. – Я особисто сьогодні був біля його тіла! Особисто перевіряв охоронні заклинання! Жодне з них не порушено – і жодного Рятівника там не залишилося. Слідів чужої магії теж немає.

– Тож зараз артефакти невідомо де, – в голосі Лана не вчувалося особливого засмучення. – Але щось тут не так. Рено, нагадай, як до тебе потрапив кинджал?

Я сумлінно переповіла історію мого останнього дня народження, в якій фігурував засмучений найманець і молода майже відьма, що зуміла випросити у нього подарунок. Цілком можливо, та людина прибула з Мелосу.

– Ти впевнена, що це була саме людина?

Питання Дайлена змусило мене серйозно задуматися.

Бабуся відрізняє людей і не-людей з першого погляду, проте у мене так відразу поки не виходить. Втім, зазвичай належність до певної раси не приховують. Ельфів ми помічаємо завдяки вухам, орків – за кольором шкіри, перевертнів – за зовнішнім виглядом, який немов кричить: «Я напіввовк!», вампірів… ага, простих вампірів і не відрізниш, поки вони рота не розкриють і плащ не скинуть. Але той гість говорив багато і охоче. Ще метаморф може прикинутися людиною…

– Якщо не метаморф, – чесно відповіла я.

– Або новонавернений вампір, – тихо, наче для себе, уточнив Гент.

– Або новонавернений, – луною відгукнувся нічний, розпливаючись в усмішці. – Алане, ця світла думка довела: я не збожеволів! Ти вирішив відродити свою…

– Тихо! – не думала, що Лан вміє так кричати. – Тобі скільки років?! Базікаєш, як дівчина на танцюльках!

Дайлен здивовано подивився на всіх нас, але від коментарів утримався, лише й далі скалився:

– То тепер і мені дозволено шукати кандидатів у Сім’ю, чи не так? І якщо хтось буде проти, я завжди можу покликатись на тебе. Ну, друже, я мовчазний як риба! Дозвольте відкланятися, мені необхідно поговорити з залишками нашої Родини. Упевнений, комусь із них не терпиться покаятися.

– Якщо це не Валі.

– Ми обидва знаємо, вона ні до чого. І ти знаєш, де вільні кімнати. Вдалої ночі, Алане!

Вампір зник. Ні, не пішов, та й портал він не використав. Ніби розчинився в повітрі… Як той вбивця з «Троянди на якорі», про якого Лан сказав: «А, буденість». У мене не було бажання розпитувати. Я намагалася забути про нього якомога швидше.

Усередині особняк був величезний! Без сумніву, тут постаралися маги Сім’ї, адже запхати під один дах зовні двоповерхової будівлі кілька десятків ярусів не під силу жодному архітекторові.

Побродивши заради цікавості довгими запиленими коридорами, я облюбувала крихітну спальню майже без павутини.

Тут стояли численні стелажі з книгами, на вигляд не менше стародавніми, ніж сам будинок. На стінах – ткані вручну гобелени, що зображували неймовірно красиві і нереальні пейзажі. На підлозі – товстий м’який килим, єдина нова річ. Ліжко, дерев’яний стіл і два стільці, старе дзеркало. Кілька рослин і навіть пальма в діжці!

Від усього цього віяло індивідуальністю, однак те, що кімната пустує зовсім недавно, я зрозуміла, лише виявивши під подушкою тонку криву шаблю з витравленими на клинку словами. Я не вивчала ельфійські письмена, але навряд чи якась дівчина не знає, як скласти руни, щоб вийшло: «Коханій принцесі»…

Ніколи мені не доводилося збиратися так швидко. Вилетівши за двері, я прошмигнула в кімнату навпроти, міркуючи, чи не оселився в ній хтось із моїх супутників.

Вриватися без стуку не дуже ввічливо, але мені було страшно. Не те щоб я думала, ніби привид недавно померлої Принцеси Ночі заявиться з претензіями, та залишатися там, де відчувалася її присутність, не хотілося.

– Яке чудовисько знову женеться за тобою, Рено? – мерехтливе полум’я свічки не давало змоги розглянути вираз обличчя гартонця, і все ж здавалося, Гент насилу стримував сміх. – Звісно, я радий, що ти нарешті згадала про існування такої дрібниці, як чоловік, але варто було натякнути заздалегідь… Втім, свічки є, а вина слуги принесуть, і заспівають що-небудь романтичне, якщо захочеш.

Я вискочила в коридор. Тільки тут насмішок не вистачало! З іншого боку – раптом він не жартував? Це навіть гірше… Гартонський нахаба! А був же час, коли я щиро ним захоплювалася і ледь не запропонувала дружбу. Правду мама каже, чоловіків треба ставити на місце з першої зустрічі і не відступати ні на крок, інакше вони уявляють про себе занадто багато! Ніхто не може спілкуватися зі мною в такому тоні, крім рідних! Тому що складно відповісти чужим тим же!