Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Можна сісти?

Я надто завзято посунулася. Принцеса помітила це і зітхнула.

– Ти боїшся нічних чи… мене?

– Нікого я не боюся. – У той момент мені й самій у це вірилося. – День видався дивний… Важко звикнути.

– Втомилася?

– Є трохи, – не зізнаватися ж, що я з ніг падаю, коли назрівала така цікава розмова?

– Тоді залазь під ковдру… Не бійся, слуги міняють білизну щотижня незалежно від того, чи живе хто в кімнаті. Ніяких скелетів… З прибиранням, щоправда, не дуже добре виходить, у штучні мізки складно втовкмачити багато завдань. Лягай, а я розповім тобі страшну казку, і ти поклянешся, що жодна людина від тебе про це не дізнається.

Людина? Добре застереження, Принцесо. Дуже зручне для мене. Лан не-людь, а хто й про що дізнається від нього – не мої проблеми. Тому що я більше хочу допомогти Дайлену, який піклується про сім’ю, ніж балуваному дівчиську, що вплуталося в неприємності. А покликання… Моє покликання – допомагати, і я можу тимчасово відсунути принципи вбік.