Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Чому ти говориш про Принцесу в минулому часі? – Гент, якого стосувалася фраза про склянки, як господар розливав вино.

– А її якраз зараз відспівують, – у голосі біловолосого не-людя я не помітила й натяку на жаль, хоча «Легенда про Лана і Принцесу Ночі» була любовною історією. – Тепер у Мелосі нова Принцеса – її молодша сестра Малоя. Ось із ким точно не хотілося б зустрічатися. Вона примхлива, розпещена і дуже наївна. Навіть перед тим, як встромити зуби в шию корма, щиро вибачається і запитує, чи не боляче. Зате в ліжку їй немає рівних. Е-ей, Рено, не блимай очима – це думка всього міста! Дайлене, опусти ніж. Хіба тобі не лестить популярність дочки?

Я різко обернулася, краєм ока помітивши аналогічний рух гартонця.

За нами стояв пан середніх років з разюче білою шкірою, що не контрастувала з його білосніжним одягом, і лише червона гвоздика в петлиці виділялася кривавою плямою. Його рука стискала кинджал з кривим лезом.

– Ти, як завжди, намагаєшся заглушити біль дивними способами. – Пальці Дайлена розтиснулися. – Коли дізнався?

– Коли побачив замок із її знаком. Я пам’ятаю ваші звичаї… Чому життя в місті тече як раніше? Винний знайдений і покараний, в цьому я не сумніваюся, а як щодо тризни?

Нічний відкрив рот, але вимовив явно не те, що збирався.

– Ходімо у двір. Про твоїх супутників подбають, не турбуйся.

Біловолосий зміряв нас оцінюючим поглядом і виніс свій вердикт:

– Ваше Високосте, прогуляйтеся! Якщо надумаєш підслуховувати, миттю згадаєш Ліс!

Арголін сердито грюкнув дверима, і Лан продовжив:

– Дівчина – відьма, у них зберігання секретів – сімейна справа, а володар гарненької пики мені вже як родич. То винного не знайшли?

Дайлен подивився спочатку на Гента, потім на мене. Пильно так, ніби думки намагався прочитати. Кивнув сам собі.

– Як знаєш, Алане, як знаєш. Винного знайшли, хоч і не покарали. Це Малоя. Вони з Валі не дружили і постійно влаштовували одна одній пастки. Леза в ліжку, кипляча олія у ванній… Дівчата розважались. Учора Малоя цілий день ходила з таємничим і задоволеним виглядом, а ввечері вирушила до сестри. Коли вона вийшла, на ній лиця не було. Вона намагалася мені щось сказати, але розридалася і втекла, пообіцявши все виправити. Я пішов до Валі, а вона по-справжньому мертва, і лише на пальці слід від уколу… Повернулася Малоя сьогодні вранці, сама на себе не схожа. У мене не було часу її розпитувати, проте точно знаю – вона зробила це без злого умислу.

– Вколола палець сестрі? – Правитель Старилісу скептично примружився. – Нічні так просто не вмирають. Ви ж живучі як метаморфи.

– На відміну від Первісних, ми маємо досить вразливу частину. Душу.

– Душу? – знаю, перебивати старших, особливо настільки, як Дайлен, недобре, але я не втрималася. – А хто ж тоді «бездушні»?

– Рено, – застережливо почав гартонець, – не треба…

– Чому ж, я із задоволенням заповню прогалину в знаннях юної красуні про наше місто. Розумієте, моя чарівна пані, душу мають усі живі істоти без винятку. Коли хтось помирає, вона вирушає у світ Смерті, де панує Рех. Це ви й самі знаєте. Перевага метаморфів у тому, що їхня богиня може повернути душу без катастрофічних наслідків, а всі інші відроджені, навіть якщо за справу береться найкращий некромант, прагнутимуть назад, та ще й з компанією. – Дайлен пильно подивився на Гента, той не відвів очей. – Отже, душа є у всіх. Але й у всіх мовах є слово «бездушний». А тепер, панночко, згадайте наше місто і охарактеризуйте його жителів. – Він посміхнувся, не розтуляючи губ.

Мені таке пояснення здалося цілком правдоподібним. Щоправда, місто я поки бачила тільки з-за спин чоловіків та авторитету Лана. Але якщо уявити, що захисників немає…