Сяйво - Стівен Кінг
— Автоматичного відключення немає?
— Hi-і. Коли його робили, це ще не було потрібно. Нині федеральний уряд скрізь пхає свого носа, га? ФБР розкриває пошту, ЦРУ жучки саджає в срані телефони... бачили, що сталося з цим... Ніксоном? Жалюгідне було видовище, чи не так?
Але коли просто ходити сюди регулярно й перевіряти тиск, усе буде якнайкраще. І не забудьте перемикати труби так, як він хоче. Більше сорока п’яти в жодному номері не буде... хіба що зима видасться дуже тепла. А у своїй квартирі паліть, скільки влізе.
— Як щодо водопроводу?
— О’кей, я саме до цього підходжу. Сюди, он, під арку.
Вони пройшли в довге прямокутне приміщення, що,
здавалося, тягнеться на милі. Ватсон потягнув за шнур, і єдина сімдесятип’ятиватна лампочка залила блідим кохким світлом простір, де вони стояли. Просто перед ними було дно шахти ліфта, до блоків двадцяти футів у діаметрі й масивного, обліпленого брудом мотора спускалися дроти в замасленій ізоляції. Скрізь були папери — стопками, зв’язані в пачки, складені в коробки. Деякі картонки були підписані: «Документи», «Рахунки» або «Квитанції — не викидати/». їдко пахло цвіллю. Частина коробок розвалилася, на підлогу висипалися пожовклі листки, яким, мабуть, було років
зо двадцять. Джек зачаровано оглянувся — тут, мабуть, перебувала вся історія «Оверлука», похована в гниючих коробках.
— Не ліфт, а сука, тільки й знає, що ламається, — сказав Ватсон, тицьнувши в нього пальцем. — Я знаю: щоб тримати ремонтника подалі від цієї сволоти, Уллман годує держінспектора з ліфтів розкішними обідами. Гаразд, тут у вас — центральний вузол водопроводу. — Гублячись із виду в мороку, перед ними були п’ять великих труб, кожна обгор-нена ізоляцією, перехопленою сталевими обручами.
Ватсон показав на затягнуту павутиною полицю поруч із шахтою. Там валялося кілька брудних ганчірок і блокнот із відривними листками.
— Он схема водопроводу, — сказав він. — Гадаю, з про-тічками проблем не буде — їх ніколи не було, але труби ні-ні та й промерзають. Єдине, як можна цьому запобігти, — уночі трохи послабити крани, але їх у цьому сраному місці сотні чотири. Якби рахунок за воду втрапив на очі цьому жирному гомику, що сидить нагорі, він би так розкричався, що аж^у Денвері почули б. Що, не так?
— Я б сказав, напрочуд тонкий аналіз.
Ватсон захоплено глянув на Джека.
— Гей, приятелю, ви, здається, і справді з освічених. Розмовляєте як по-писаному. Я таке діло поважаю, коли чоловік не цей... не голубий... А їх достобіса. Знаєте, хто кілька років тому збунтував студентів? Підараси, ось хто. Вони розча-
2 “Сяйво” 33 рувалися, й-довелося їм піти на розрив. Вони це називають «вилізти із прикомірка». До чого ми так докотимося, курва, я вже й не знаю. Так от, коли вода замерзне, швидше за все, замерзне вона в цій шахті. Немає обігріву, зрозуміло? На цей випадок тут є ось що, — він поліз у зламаний ящик і дістав маленький газовий пальник.
— Як знайдете лід, то просто відмотайте ізоляцію і грійте. Зрозуміло?
— Так. Але якщо труба змерзне вище від центрального вузла комунікацій?
— Коли працювати як слід і топити, такого не може статися. Однаково, до інших труб не дістанеться. Та гаразд, чого через це переживати. Усе буде нормально. Але ж і хріново тут унизу! Повно павутини. У мене від неї аж мороз по шкірі, зараза.
— Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив усю родину, а тоді себе.
— А, той хлопець, Ґрейді. Я, як побачив, одразу зрозумів — ненадійна людина, посміхався увесь час, наче кіт, що сметану злизав. Вони тоді лише починали, а цей жирний мудак Уллман і Бостонського душителя найняв би, якби той погодився працювати за копійки. Лісничий з національного парку їх знайшов, телефон-бо не працював. У західному крилі нагорі вони були, на четвертому поверсі, геть закаменіли. Дівчаток дуже жаль. Шість і вісім. Кмітливі, наче хлопчаки-розсильні. Ото, чорт забирай, була біда! Коли сезон закінчується, Уллман управляє якимось паскудненьким дешевим курортом у Флориді, то він — літаком у Денвер і найняв сани, щоб дістатися сюди із Сайдвіндера, бо дороги були перекриті... сани, можете собі уявити? Він собі пупок надірвав, тільки б справа не потрапила в газети. Правду кажучи, він із цим чудово впорався. Була заміточка в «Денвер Пост», ну і, звичайно, та смердюча газетка, яку видають в Ес-тес-Парк, вкусила. Але й тільки. Чудово, якщо врахувати, що за репутація в цього місця. Я так і чекав, що який-небудь ре-портерик розкопає все заново і просто втисне Ґрейді туди ж, щоб виправдатися, навіщо він копався в старих скандалах.
— У яких скандалах?
Ватсон знизав плечима.
— У кожному великому готелі бувають скандали, — сказав він. — І привиди в кожному великому готелі є. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають, їдуть... Ні-ні, та й хто-не-будь дасть дуба в номері — серцевий приступ або удар, або ще щось таке. Готелі сповнені забобонів. Жодних тринадцятих поверхів і тринадцятих номерів, жодних дзеркал на вхідних дверях і тому подібне. Та навіть у минулому липні одна пані померла тут, у нас. Довелося Уллману цим зайнятися, і, будьте певні, він упорався. За це йому й платять двадцять дві штуки в сезон, і, хоч я терпіти не можу цього поганця, слід визнати, він своє відпрацьовує. Дехто приїжджає просто проблюва-тися і наймає хлопця на кшталт Уллмана прибирати за собою. Так і тут. Хоч би й та пані — шістдесят траханих років, моя ровесниця! — а патли фарбовані начервоно, як ліхтар над борделем, цицьки висять до пупа, бо ж ніякого ліфчика в неї немає, вени на ногах здоровенні, точнісінько тобі мапа з атласу доріг, брильянти і на шиї, і на руках, і у вухах бовта-ються. І притягла вона з собою парубійка років сімнадцяти, не більше, патли аж до сраки, а ширінка випирає, начебто він туди коміксів напхав. Ну, пробули вони тут тиждень, може, днів десять, і
