Сяйво - Стівен Кінг
Том. Після того як бари зачинялися, сусіди поверталися додому й війна починалася всерйоз — у порівнянні із цим інші дні тижня були всього лише розминкою. Джек називав це «нічні бої по п’ятницях», але це було не смішно. Сусідка — її звали Ілейн — відтак довго плакала і весь час повторювала: «Не треба, Томе. Будь ласка, не треба». А він кричав на неї. Одного разу вони навіть розбудили Денні, а Денні спить, як убитий. Наступного ранку Джек перестрів Тома, коли той виходив, і, відвівши подалі по тротуару, щось сказав йому. Том пообурювався, почав було погрожувати, але Джек додав ще щось — занадто тихо, щоб Венді могла розчути, — і після цього, похмуро похитавши головою, Том пішов собі, і все. Кілька днів було спокійніше, але на вихідні життя знову повернулося в нормальне — даруйте, у ненормальне — русло. Для хлопчика це було погано.
Знову набігло почуття гіркоти, але зараз Венді йшла у двір і притамувала його. Підібравши поділ, вона сіла на край тротуару поруч із сином і запитала:
— Що таке, доко?
Він посміхнувся, але посмішка вийшла натягнутою.
— Привіт, ма.
Між взутих у кросівки ніг стояв планер. Венді помітила, що одне крило тріснуло.
— Хочеш, подивлюся, що тут можна зробити, любий?
Денні повернувся до споглядання вулиці.
— Ні. Тато зробить.
— Доко, тато може до вечері не повернутися. У гори шлях неблизький.
— Думаєш, машинка зламається?
— Ні, не думаю. — Але він дав Венді нову причину для тривоги. Дякую, Денні, ще цього мені бракувало.
— Тато сказав, вона може, — повідомив Денні недбалим, майже нудьгуючим тоном. — Він сказав, бензонасос забитий лайном.
— Денні, не ккжи таких слів.
— Бензонасос? — запитав він із щирим подивом.
Вона зітхнула.
— Ні, «забитий лайном». Не кажи так.
— Чому?
— Це вульгарно.
— Ма, а як це — вульгарно?
— Ну, однаково як колупати в носі за столом або піся-ти, не зачинивши двері туалету. Або казати що-небудь на кшталт «забитий лайном». Лайно — вульгарне слово. Хороші люди так не кажуть.
— А тато каже. Коли він дивився мотор у машинці, то сказав: «Господи, насос забитий лайном». Хіба тато поганий?
І як ти справляєшся з цим, Вінніфреде? Тренуєшся?
— Тато хороший, але ж він дорослий. І дуже стежить за тим, щоб нічого такого не сказати при тих, хто не зрозуміє.
— Як дядько Ел, так?
— Так, правильно.
— А коли я виросту, мені можна буде так говорити?
— Гадаю, ти будеш так говорити, сподобається мені це чи ні.
— А в скільки років?
— Двадцять звучить непогано, га, доко?
— Як довго чекати...
— Розумію, що довго, але, може, ти спробуєш?
— Добре...
Денні знову задивився на дорогу. Він трохи пригнувся, начебто зібрався встати, але підповзав яскраво-червоний жук, і це було значно цікавішою новиною. Він знову розслабився. Венді задумалася, наскільки переїзд у Колорадо відобразився на Денні. Він нічого не говорив, але вона тривожилася, завважуючи, скільки часу він проводить наодинці. У Вермонті діти — ровесники Денні були в трьох викладачів, колег Джека, і там був дитячий садок, але тут не було нікого, з ким Денні міг би грати. Більшу частину квартир займали студенти університету, одружені пари тут, на Арапаго-стріт, майже не селилися, і ще менше ті, у кого є діти. Вона налічила близько дюжини студентів або старших школярів, троє грудних дітей — і все.
— Мамо, чому тато втратив роботу?
Венді засмикалася в пошуках відповіді. Вони із Джеком уже обговорювали, як вийти із ситуації, якщо Денні запитає про це, і діапазон відповідей коливався від ухильних пояснень до відвертої, позбавленої будь-якого глянцю, правди. Але Денні не запитував. Запитав лише тепер, коли Венді почувала себе подавленою і найменше готовою відповідати. Однак Денні не зводив очей, можливо, читаючи на її обличчі зніяковілість і роблячи з цього свої висновки. Вона подумала, що спонукання й дії дорослих мають здаватися дітям такими ж поважними й страшними, якими здаються небезпечні звірі під покровом темного лісу. Дітей смикають туди-сюди, як маріонеток, а навіщо й чому — вони уявляють собі лише приблизно. Ця думка знову довела її до стану, небезпечно близького до сліз, і, намагаючись прогнати їх, вона нагнулася, підняла зламаний планер і заходилася вертіти його в руках.
— Денні, пам’ятаєш, тато тренував дискусійну команду?
— Аякже, — сказав він. — Суперечка для потіхи, так?
— Правильно. — Вона все вертіла в руках планер, розглядаючи назву «Швидколіт» і блакитні зірочки наклейок на крилах, і спохопилася, що розповідає синові правду.
— Там був хлопчик, якого звали Джордж Гетфілд, татові довелося вигнати його з команди. Тобто у Джорджа виходило гірше, ніж у деяких інших хлопців. Джордж сказав, що тато вигнав його тому, що незлюбив, а не тому, що він сам не впорався. Потім Джордж учинив підлість. Гадаю, ти знаєш про це.
— Це він зробив дірки в шинах нашої машинки?
— Так, він. Після уроків, а тато піймав його за цим. — Тут вона знову зам’ялася, але тепер подітися було нікуди, вибір звузився: або сказати правду, або збрехати.
— Тато... іноді він чинить так, що потім шкодує про це. Буває, він не думає, як слід було б учинити. Не надто часто, але іноді таке трапляється.
— Він зробив Джорджеві Гетфілду боляче, як мені, коли я розсипав усі його папери, так?
Іноді...
(Денні з рукою в гіпсі...)
...він чинить так, що потім шкодує про це.
Венді швидко закліпала, заганяючи сльози назад.
— Майже так, милий. Тато
