Сяйво - Стівен Кінг
«Кричали вони чи ні? — задумався Джек. — Бідолаха Ґрейді, це ж непросто — щодня відчувати, як це підступає, і зрозуміти нарешті — для тебе весна ніколи не настане. Йому не слід було жити тут. І слід було стримуватися».
Коли Джек виходив слідом за Ватсоном за двері, останні слова луною повернулися до нього з різким тріском, немов зламався олівцевий грифель — поганий знак. Господи, Джек міг напитися. Тисячу разів напитися.
4. Країна тінейО чверть на п’яту Денні здався й пішов нагору по молоко й печиво. Поїв, визираючи у вікно, тоді піщрв поцілувати маму, що прилягла. Вона запропонувала посидіти вдома, подивитися «Сезам-стріт» — так час мине швидше — але він рішуче похитав головою й повернувся на своє місце на крайці тротуару.
Була вже п’ята, і хоча годинника Денні не мав (до того ж він однаково не вмів ще як слід визначати, котра година), та бачив, що тіні видовжилися, а денне світло набуло золотавого відтінку.
Крутячи в руках планер, він наспівував собі під ніс: «Лу, біжи до мене швидше... Пан пішов ледь стало видко, і хоч я не переймаюсь... Лу, біжи до мене швидше...»
Цю пісеньку врни все разом співали в дитячому садку «Джек-і-Джилл» у Стовінґтоні. Тут він не ходив у дитячий садок, тому що татові це зараз було не по кишені. Денні знав, що батько з матір’ю стривожені цим, хвилюються, що він стає все самотнішим (а ще дужче тим — правда, про це не йшлося навіть між ними, — що в цьому Денні винуватить їх), але насправді йому не хотілося ^нову ходити в «Джек-і-Джилл». Це для малят. Денні ще не був великим хлопцем, але й малюком уже не був. Великі хлопці ходили в справжню школу, і їм давали гарячий ленч. Перший клас. Наступного року. А цього року він був кимось середнім між малюком і справжнім хлопцем. Нічого страшного. Він справді сумував за Скоттом та Енді (більше за Скоттом), але однаково нічого страшного. Чекати, що буде далі, краще самому.
Щодо батьків він розумів багато чого і знав, що частенько їм це не до вподоби, і не раз вони просто відмовлялися в це вірити. Але одного чудового дня повірити доведеться. Денні задовольнявся очікуванням.
Погано, звичайно, що вони не вміли вірити йому більше — особливо в таких випадках, як зараз. Мама лежала вдома на ліжку, мало не плачучи, — так вона тривожилася за тата. Деякі її тривоги були занадто дорослими, щоб Денні міг їх зрозуміти, — щось невиразне, що має стосунок до безпеки, татового уявлення про себе; почуття провини, гніву, страху перед тим, що з ними буде, — але зараз маму найперше переймали дві речі: чи не потрапив тато в горах в аварію (бо ного ж він не подзвонив?) і чи не вирішив він Погано Вчинити. Відтоді як Скотті Ааронсон, на півроку старший, усе пояснив Денні, той чудово розумів, що таке Погано Вчинити. Скотті був у курсі, тому що його тато теж Погано Вчиняв. Якось, розповідав Скотті, тато стукнув маму просто в око і збив з ніг. Зрештою через Погані Вчинки тато й мама Скотті РОЗЛУЧИЛИСЯ, і коли, Денні познайомився зі Скотті, той жив уже тільки з мамою, а з татом бачився по вихідних. РОЗЛУЧЕННЯ стало головним кошмаром у житті Денні, це слово завжди виникало в нього в голові як напис, виведений червоними буквами, які кишіли шиплячими отрутними зміями. РОЗЛУЧЕНІ батьки більше не живуть разом. Вони тягнуть гуму в суді (перетягають канат? розтягують еспандер? Денні не знав точно, чи йдеться про одне з цих занять, чи мова йде про щось інше; у Стовінґтоні мама з татом, бувало, не цуралися ні одного, ні іншого, і для себе він вирішив, що можливий будь-який варіант), і тобі доводиться піти з кимось одним, другого ти практично перестаєш бачити, а той, з яким ти залишився, може, якщо йому приспічить, вийти заміж чи оженитися з кимось, кого ти навіть не знаєш. Найжахливішим у РОЗЛУЧЕННІ було те, що це слово — чи поняття, чи щось інше у сприйнятті Денні — зринало в головах його власних батьків, він відчував це; іноді — неуважне й відносно далеке, іноді — виразне, все що застує й лякає, як грозова хмара. Так було після того, як тато покарав Денні за те, що той порозкидав папери в його кабінеті, і лікареві довелося помістити руку хлопчика в гіпс. Спогад про це вже майже стерся, але думки про РОЗЛУЧЕННЯ були виразні й наганяли жах. Водночас ці думки переймали й маму, і він жив у постійному страху, що вона, висмикнувши Те Слово зі своєї голови, вимовить його і зробить РОЗЛУЧЕННЯ реальністю. РОЗЛУЧЕННЯ. Думка про нього постійно сиділа в їхній підсвідомості — одна з небагатьох, які він завжди вмів уловити, мов акорди простенької мелодії. Але, як і акорд, центральна думка становила лише основу для більш складних думок — думок, які Денні поки що не міг навіть почати переосмислювати по-своєму. Вони приходили до нього просто барвами й настроями. Центром маминих думок про РОЗЛУЧЕННЯ було те, що тато зробив з його рукою, і ще те, що сталося в Стовінґтоні, коли тато втратив роботу. Той хлопець. Той Джордж Гетфілд, який страшенно розлютився на тата й продірявив шини їхнього «жука». Татові думки про РОЗЛУЧЕННЯ були складніші, темно-лілової барви і пронизані чорними-пречорними страшними жилками. Здається, тато думав, що їм буде краще, якщо він піде. Що зникне біль. Татові було боляче майже увесь час, найперше через Поганий Учинок. Постійне нестерпне бажання тата піти невідь куди, дивитися кольоровий телевізор, їсти з миски арахіс і Погано Чинити доти, поки розум не вгомониться й не дасть йому спокій, Денні вдавалося вловити теж майже завжди.
Але сьогодні вдень мамі не варто хвилюватися. Денні жалкував, що не можна піти до неї й розповісти про це. «Жук» не зламався, тато не Вчинив Погано, а їхав додому. Зараз він торохтів по шосе між Лайонсом і Боулдером, це майже поруч, і про Поганий Учинок навіть не думав. Він думав про... про...
Денні нишком оглянувся на кухонне вікно. Іноді від занадто напружених роздумів з ним щось траплялося. Навколишнє — реальність — кудись пропадало, і тоді він бачив таке, чого там не було. Якось, невдовзі після того, як йому загіпсували