Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

Тому зауважила, що на дорогу через болото і назад піде день. Але вона перебувала тут вже так довго, що почала турбуватися, чи не пропустила будинок чаклунки. Зрештою, розміри цієї трясовини оцінити важко. Вона легко могла проскочити повз будинок і не помітити його.

Що робити, якщо вона не зможе знайти будинок? Її зовсім не приваблювала ідея ночувати на болоті. Важко навіть уявити, які істоти можуть з'явитися тут вночі. Вона розуміла, що багаття тут навряд чи вдасться розвести. Її охоплював страх від однієї лише думки, що вона може залишитися тут без вогню, без жодної надії на те, що з'являться місяць і зірки…

Нарешті, Дженнсен опинилася на березі широкого озера і зупинилася, щоб віддихатися. Товстелезні дерева стояли, немов стовпи, що підтримують зелений тент. Над озером було трохи світліше. Праворуч стіною височіла гора, яку аж ніяк не можна було прийняти за стежку.

Оглянувши берег зліва, Дженнсен виявила сліди. Підбігла ближче і встала на коліно, роздивляючись відбитки в м'якому грунті. Це безперечно були сліди людини, але досить давні. Дженнсен послідувала за слідами вздовж берега і в деяких місцях знайшла риб'ячу луску. Рослинність біля озера була буйною і густою, але на самому краю озера знаходилася смуга трави і сухої землі. Смуга могла служити стежкою, а сліди вселяли надію.

Слідами Дженнсен пройшла до дальнього краю тихого озера, виявила в густому вербовому гаю протоптану стежку і піднялася на височину. Уважно оглянувши галявину, що відкрилася, вона помітила вдалині, за деревами, чагарниками і виноградними батогами, стоячий на пагорбі будинок. З труби здіймався дим, який змішувався з туманом навколо.

У попелясто-сірій імлі темніючого навколо болота світло, що лилося з вікна було схоже на золоту коштовність і здавалося маяком для заблукалих, що знаходяться у відчаї, забутих і беззахисних. Побачивши кінцеву мету свого походу, Дженнсен заплакала від полегшення. Це цілком могли бути сльози радості, якби її не привела сюди жорстока необхідність…

Дженнсен квапливо пішла стежкою повз верби і дуби…, Повз зарослі трави і обплетеного виноградом чагарнику і скоро дісталася до будинку. Будинок був збудований на фундаменті з каменю, складеному без всякого вапна. Стіни були зроблені з кедрових колод. Дах нависав не тільки над будинком, але і над неширокою галереєю, яка тяглася уздовж усієї стіни. Від галереї до озера вели сходи.

Перестрибуючи відразу через дві сходинки, Дженнсен піднялася до галереї, пройшла по ній і наблизилася до дверей, по краях якої стояли колони з двох широких колод, які підтримували простий, але привітно виглядаючий вхід. Від цих дверей, від широких ступенів ганку йшла рівна, добре втоптана стежка. Цим шляхом приходили люди, у яких було запрошення відвідати знахарку. Після шляху, пройденого Дженнсен, цей здавався проїжджою дорогою.

Не гаючи часу, Дженнсен постукала. Раз, другий, третій…

Нарешті двері розчинилися всередину. В отворі, з подивом дивлячись на гостю, стояв літній чоловік. Волосся його все ще було досить густим. Втім, сивого волосся було багато більше, ніж темно-каштанового. Одягнений він був не як мисливець або житель боліт, а як ремісник: коричневі штани були чистими і незаношеннимі, з щільної дорогої тканини. На зеленій сорочці блищали плями позолоти.

Це явно був позолотник Фрідріх.

Його проникливі очі оглядали гостю не менш уважно, він відразу помітив руде волосся під капюшоном.

— Що ти тут робиш? — Запитав він. Глибокий голос добре відповідав його зовнішності, але доброзичливістю не відрізнявся.

— Я прийшла побачитися Алтею, якщо можна. Його очі оглянули стежку за спиною Дженнсен, потім знову зупинилися на її обличчі.

— Як ти добралася сюди?

Судячи з того, яким підозрілим поглядом він її окинув, дівчина зрозуміла, що у нього є спосіб визначити, з якого боку підходить до будинку гість. Дженнсен знала такого роду прийоми: вони з матір'ю використовували їх, щоб ніхто не зміг підкрастися до них непоміченим.

Дженнсен махнула рукою вздовж галереї:

— Я прийшла іншим шляхом, через озера.

— Ніхто не може прийти через озера, навіть я. — Його чорна, як смола брову піднялася, він не бажав більше слухати її. — Ти брешеш.

Дженнсен сторопіла:

— Ні. Я прийшла тим шляхом. Мені необхідно побачити вашу дружину.

— Тебе сюди не запрошували. Ти повинна піти. І на цей раз тобі не варто сходити зі стежки. А тепер іди!

— Але від цього залежить життя людини. Я повинна…

Двері з гуркотом зачинилися прямо перед обличчям Дженнсен.

Дженнсен стояла, не рухаючись. Вона не знала, що робити. Вона була занадто вражена, щоб зробити що-небудь.

Зсередини долинув жіночий голос:

— Хто там, Фрідріх?

— Ти ж знаєш, хто це був. — Голос Фрідріха був зовсім не схожий на той, яким він розмовляв з Дженнсен. Тепер він був ніжним, доброзичливим, звучав з повагою.

— Ну так впусти її.

— Але Алтея, ти не можеш…

— Впусти її в будинок, Фрідріх. — Хоча тон не був різким, було ясно, що дружина лає чоловіка.

Дженнсен відчула, як у душі хвилею пронеслося полегшення. Цілий ланцюг аргументів, чому їй потрібно увійти в будинок, який вже народжувався в голові, тут же розсипався. Двері відчинилися, на цей раз набагато повільніше.

Фрідріх уважно дивився на неї. Це не була людина, яка секунду назад потерпіла поразку, яку тільки що відчитали, це була людина, який вирішила з гідністю підкоритися долі.

— Будь ласка, Дженнсен, заходь, — сказав він більш доброзичливим голосом.

— Спасибі вам, — сказала Дженнсен дуже тихо, трохи здивувавшись тому, що він знає її ім'я, і злегка занепокоївшись цим.

Входячи за ним до хати, вона помічала все навколо. Незважаючи на те, що на вулиці було тепло, тут потріскував у каміні вогонь, який надавав повітрю приємний запах, а самому будинку — затишок. Меблі були прості, але добротно зроблені