Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд
Том умудрився якимось чином провести візок по цих крутих горах, Двоє його великих тяглових коней все ще стояли не розпряжені і пощипували суху траву під копитами.
Попереду, за лугом, простягалася похмура місцевість, поросла розлогими деревами, оповитими батогами винограду і звисаючими лишайниками. Дивні крики, клацання, посвист виходили з-під зеленого навісу цих дерев-велетнів.
— І це в середині зими… — тільки й змогла вимовити Дженнсен.
Том діставав з воза мішки з кормом.
— Непогано було б провести тут час, — він кивнув головою в бік буйної рослинності, — якщо б те, про що розповідають люди, було неправдою. Тримаю парі, тоді напевно б знайшовся хтось, бажаючий поселитися тут. Але якщо тут і ходив хтось, то тільки в разі, якщо його затягувала сюди якась кошмарна істота.
— Ви маєте на увазі, що тут водяться чудовиська або що-небудь в цьому роді?
Том сперся на край воза, нахилившись до Дженнсен, зовсім близько.
— Дженнсен, — сказав він тихо. — Я не з тих, хто любить лякати жінок. Коли я був хлопчиськом, інші хлопці обожнювали сунути змію, яка звивалася під ніс дівчатам, просто, щоб послухати, як ті верещать. Я так ніколи не робив. Я не намагаюся вас залякати. — Він помовчав і продовжив: — Але у мене серце буде не на місці, якщо я дозволю вам піти і ви не повернетеся. Можливо, всі розмови про тутешні місця — суцільна брехня… не знаю: я тут ніколи не ходив. Я знаю одне: ніхто ніколи не ходив сюди без запрошення. Люди кажуть, не повернешся. Ви — єдина, хто з'явився в ці місця без запрошення.
Дженнсен судорожно ковтнула і кивнула, не знаючи, що відповісти. В роті було кисло.
Том відкинув назад впале на лоб пасмо:
— Я просто хотів сказати вам все, що сам про це знаю. — Він узяв мішки з кормом і пішов до коней.
Про що б не йшла мова, воно в болотах мешкає. Але Дженнсен треба туди, от і вся відповідь. У неї немає вибору. Якщо вона бажає свободи Себастяну, треба йти. Якщо вона хоче звільнитися від лорда Рала, теж треба йти.
Вона просунула руку під плащ і доторкнулася до руків'я ножа. Звичайно, Том правий, але він не знає головного: вона цілком здатна захистити себе.
І взагалі вона — Дженнсен Рал!
Дженнсен скинула з себе ковдри і вибралася з цього ліжка на колесах, ступивши, як на сходинку, на спицю заднього колеса. Том повертався, несучи бурдюк.
— Поп'єте? Це вода.
Дженнсен виявила, що їй і справді хочеться пити. Потім побачила, як Том витирає піт з чола, і тільки тут зрозуміла, що тут жарко. Схоже, жодне поважаюче себе, повне чудовиськ болото не дозволить собі покритися льодом…
Том дістав з воза згорток, розгорнув його:
— Поснідати?
Дженнсен посміхнулася, побачивши пиріг з м'ясом.
— Ви — дивно турботливий чоловік! І дуже добрий.
Він посміхнувся, вручаючи їй пиріг, і взявся розпрягати коней.
— Не забудьте, що обіцяли сказати лорду Ралу, — промовив він, не обертаючись.
Вона тут же поспішила перевести розмову в інше русло:
— Ви будете тут? Я маю на увазі, коли повернуся? Ви будете чекати мене?
Він зняв ремені з крупа коня, обернувся і уважно подивився на неї:
— Я ж дав вам слово, Дженнсен. Я не залишу вас одну.
Він вимовив це так, немов давав клятву.
Вона з вдячністю посміхнулася:
— Вам треба виспатися, Том. Адже ви їхали всю ніч.
— Я спробую.
Вона відкусила шматок пирога. Пиріг був холодним, але смачним і дуже ситним. Вона жувала і розглядала стіну зелені за лугом, а потім оцінююче глянула в похмуре небо.
— Цікаво, який зараз час доби?
— Сонце годину як піднялося, не більше, — сказав Том, перевіряючи упряж. Він махнув у бік, звідки вони приїхали. — До того, як ми потрапили в цю низину, ми котили по верху, над цим туманом і мрякою. А там було сонячно.
«Дивно, — подумала Дженнсен. — Тут напівтемрява і похмуро. І більше походить на годину до світанку. І важко повірити, що десь недалеко світить сонце…»
Покінчивши з пирогом і обтрусивши крихти з долонь, Дженнсен встала, чекаючи, коли Том зніме вуздечку з одного з коней. Тварини були великими, сірого забарвлення, з чорними гривами і хвостами. Дженнсен ніколи не бачила таких великих коней. Відстібаючи упряж, Том любовно погладжував їх, і вони, радісно помахуючи хвостами, вітали знайому ласку. Але їхні вуха були насторожені і розвернуті в бік болота.
— Мені, мабуть, пора. Не варто втрачати час. — Він тільки кивнув у відповідь.
— Спасибі вам, Томе! Раптом мені не випаде більше випадку подякувати вам… Дякую за допомогу! Небагато людей змогло б зробити те, що зробили ви.
На його обличчі знову промайнула білозуба посмішка.
— Будь-хто захотів би допомогти вам. І я радий, що це вдалося мені!
За його словами щось приховувалося, але Дженнсен не зрозуміла, що саме. Втім, її зараз турбували більш серйозні речі…
Вона повернулася у бік болота. Звідти лунали дивні крики, їм відповідало відлуння. Важко було навіть уявити, наскільки великі дерева, оскільки їх вершини губилися в тумані. Крізь серпанок виднілися ліани винограду та інші виткі рослини, що покривали стовбури дерев, немов намагалися побороти їх і повалити на землю.
Дженнсен шукала очима якусь стежку, але виявила хіба гірську гряду, яка спускалася до краю лугу, немов хребет якогось величезного чудовиська. Це було мало схоже на стежку, але з цього місця цілком можна було почати шлях. Зрештою
