Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

— А хіба мені не слід боятися болота? — Нарешті запитала вона.

— Гадаю, слід.

— Тоді чому ж ми повинні їхати цим шляхом? Том кинув швидкий погляд на її волосся:

— Ви сказали, що на карту поставлене людське життя. — В його голосі не залишилося й сліду колишньої боязкості. — Ця дорога займе набагато менше часу, ми зріжемо гак. Проблема лише в тому, що на шляху буде болото.

— А хіба подолання болота не займе більше часу?

— Повірте мені, ви виграєте цілий день. Тобто в обидва кінці збережете два дні.

Дженнсен не любила болота. Вірніше, вона не любила тварюк, які жили в болотах.

— Це набагато небезпечніше?

— Ви б не вирушили в дорогу без припасів, якщо б це не було справою життя або смерті. Раз ви готові були ризикнути своїм життям, значить, хотіли виграти побільше часу. Звичайно, я можу відвезти вас і більш безпечним шляхом. Вирішуйте самі, але це буде на два дні довше.

— Так, ви праві. — Від лежачого на колінах Дженнсен пирога з м'ясом віяло затишною теплотою. Як було приємно взяти його в руки!.. Напевно, цей Том турботливий чоловік, раз захопив із собою пиріг. — Спасибі вам, Томе! Ви подумали навіть про те, як витратити менше часу. Він знову глянув на неї:

— Чиє життя в небезпеці?

— Одного мого знайомого.

— Мабуть, він — добрий знайомий.

— Так… Якби не він, мене б вже не було в живих.

Том промовчав.

Фургон котився вбік від темної смуги гір, що виднілася вдалині. Дженнсен з тривогою міркувала про те, що може опинитися в болоті. Але ще сильніше вона турбувалася про Себастяна. Що з ним буде, якщо вона не отримає допомогу від Алтеї якомога швидше?

— Довго це? — Запитала вона. — Довго нам добиратися до болота?

Супутник зніяковіло подивився на неї:

— Пробачте, Дженнсен, але точно я не знаю. Я ніколи раніше не бував у Алтеї.

— Ну, хоча б приблизно…

— Думаю, дорога не займе більше одного дня туди і одного дня назад, але це тільки мої припущення. Ну і той час, що ви пробудете там, у алтеї. — Він знову зніяковів. — Я привезу вас до самого її будинку.

Дженнсен раптом спало на думку, що буде краще, якщо Том не дізнається, хто вона така і що їй треба від чаклунки. Інакше бажання допомогти зникне у нього в одну мить.

Але причина, чому йому не варто йти до Алтеї, повинна бути дуже обгрунтованою, інакше у нього можуть з'явитися підозри.

Вона похитала головою:

— Я думаю, буде краще, якщо ви залишитеся з кіньми. Якщо ви будете їхати всю ніч, вам знадобиться відпочинок, щоб бути готовим вирушити назад, коли я повернуся. Це збереже нам час.

Подумавши над її словами, він кивнув:

— У цьому є сенс. Але все ж я міг би…

— Ні. Я дуже вам вдячна за все, що ви для мене робите, але я не можу вам дозволити ризикувати своїм життям, як ризикую я. Найкраща допомога буде, якщо ви будете готові відправитися назад, як тільки я повернуся.

Вітер тріпав світле волосся супутника, поки він обмірковував її слова.

— Добре, — сказав він нарешті. — Я радий допомогти хоча б у цьому. А куди ви направитеся від Алтеї?

— Знову до палацу, — сказала Дженнсен.

— Тоді, якщо удача нас не покине, я привезу вас до Палацу післязавтра.

Для Себастяна це означало три дні катувань. Втім, вона не знала, чи є у нього ці три дні. Або три години. Або навіть три хвилини.

Однак, оскільки існував хоч якийсь шанс, що він все ще живий, то вона повинна відправитися через болото.

Незважаючи на побоювання з приводу майбутньої справи, Дженнсен віддала належне пирогу, який виявився надзвичайно смачним. Звичайно, вона була настільки голодна, що для неї зараз здалася б смачною навіть болотна твань.

— Місяць з'явиться досить скоро після заходу, — сказав Том. — Значить, буде добре видно, і я зможу їхати і вночі. Ззаду повно ковдр. Коли стемніє, переберіться туди і гарненько виспіться перед завтрашнім днем. Вранці я теж зможу поспати, поки ви сходите до Алтеї. А коли повернетеся, я знову зможу їхати всю ніч і доставлю вас прямо до Палацу. Сподіваюся, що таким чином ми виграємо багато часу.

Дженнсен сиділа, погойдуючись у такт з рухом воза, поруч з людиною, яку зустріла зовсім недавно і який поспішав допомогти тому, кого навіть не знав.

— Спасибі вам, Том. Ви — добра людина.

Він посміхнувся:

— Моя мама завжди так казала.

Коли вона відкусила ще шматок пирога, він додав:

— Я сподіваюся, що лорд Рал думає так само. Ви скажете це йому, коли побачите його, добре?

Дженнсен не знала, що він має на увазі, але перепитати побоялася. Роздумуючи над відповіддю, вона продовжувала жувати: повний рот служив виправданням її мовчання. Ляпнув невпопад, можна запросто накликати на себе біду. Життя Себастяна — занадто велика ставка. Зрештою Дженнсен зважилася посміхнутися і підіграти. І, проковтнувши шматок, сказала:

— Звичайно.

З легкої, але гордої посмішки, від якої підвелися куточки рота Тома, вона зрозуміла, що її відповідь виявилася вдалою.

Раптово очам стало боляче. Дженнсен закрилася рукою від яскравого світла і відчула, як Том ворушить ковдри, що лежать поруч з нею. Вона потягнулася і позіхнула, а потім, зрозумівши, нарешті, чому лежить у візку і де вони знаходяться, сіла і озирнулась.

Фургон стояв біля самого краю порослого