Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

зовсім молодим розв’язав рівняння теорії відносності й довів, що дуже великі зірки наприкінці свого життя перетворюються на чорні діри. Ніби як схлопуються. Але йому ніхто не вірив. Навіть Ейнштейн не вірив, хоча це були його рівняння та розв’язок здавався правильним. Десятиліттями вчені заперечували, що такі об’єкти існують у природі, поки їх не знайшли в космосі…

Натянута поквапилася перервати хлопця. Вона дуже мало знала про теорію відносності Ейнштейна та ще менше про чорні діри, тож не хотіла, щоб якийсь шмаркатий восьмикласник почав заганяти її за хмари.

— Добре. Зрозуміло. Ти молодець, представлений тобою метод дуже оригінальний, я на таке не очікувала. Ти молодець, — повторила вона. Потім провела долонею по розгорненому класному журналові та, не втримавшись, запитала: — Звідки ти знаєш про чорні діри та теорію відносності?

— Дід розповідав. — Марк пригадав кутасте дідове обличчя з пихато випнутою щелепою та стримано посміхнувся. — І ще я читав. Дід дає мені книжки, де про таке написано.

Натянута все ще притримувала руками фанерний круг. Хлопчак обтрусив долоні від крейди, забрав його й, увесь скулившись, подався на своє місце. Наступною виступала Леся Єзерська, староста 8-А. Вона підготувала доповідь про три альтернативні способи доведення теореми Піфагора: метод площ Ґарфілда, спрощене доведення Евкліда й алгебраїчний метод Мьольмана. Після того як Єзерська закінчила, Валентина Іванівна з легкою іронією в голосі поцікавилася, чи хто-небудь іще бажає отримати 12 балів із геометрії. Охочих не виявилося, і вона сама розповіла про ще два способи — метод побудови Гофмана та доведення Нільсена.

Повернувшись на своє місце, Марк бачив, однак не осягав нічого з того, що відбувалось біля дошки. Він почувався так, наче потрапив до ями із сонними кобрами. Ніхто не штурхав його, поки він ішов поміж рядами до своєї парти, ніхто не кидав услід лайливих образ, але попри це хлопчак відчував, як повітря довкола нього буквально загусає від ненависті.

44

Після уроку частина хлопців 8-А зібралася неподалік кабінету геометрії й хвилину чи півтори про щось зосереджено радилася. Марк не помічав недобрих позирків чи жестів у свій бік, але нутром відчував: шепочуться про нього. Він захотів якнайшвидше вшитися зі школи, але, вийшовши з класу, зрозумів, що спершу мусить зайти до туалету.

Ні на кого не дивлячись, затиснувши Арсенову установу під пахвою, Марк задріботів повз підозріло притихлих однокласників до кінця коридору. У туалеті він поставив фанерний диск біля вікна та швидко помочився. Абияк заправивши сорочку в джинси, хлопець забрав круг із підвіконня й попрямував до виходу з туалету, коли дорогу перегородили Лямчик, Божко, Мрозович і ще четверо хлопців із 8-А. Марк устиг відзначити, що п’ятьом із семи він не раз допомагав під час контрольної або ж давав списати домашнє завдання перед початком уроків.

— Хана тобі, Мордор! — Мрозович ледь не вищав від захвату, вкрите прищами пташине обличчя пашіло жаром. — Молись, сука!

Він видер із Маркових рук фанерний диск і жбурнув його до вікна. Потому схопив хлопчака за барки, потрусив і спробував потягти в глиб туалету, проте не впорався. Орест був надто малим, і тонким кістлявим рукам, схожим на лапки крихітної мавпочки, не вистачало сили, щоб упоратися самотужки. Йому допомогли Єгор із Олегом: разом узяли Марка під пахви й поволокли до унітазів. Усі решта зайшли слідом. Хтось причинив двері.

Марк зціпив зуби, не опирався та мовчав.

— Ну що, гандон, допригався? — зашипів Мрозович. — Ставай на коліна!

— Заспокойся. — Лямчик притримав Ореста, повернув голову до Марка й наблизився до нього впритул. — Ми ж хотіли по-хорошому, — він говорив негучно, ледве ворушачи губами, не зводячи із хлопчака ледь примружених очей. — Ти тепер задоволений, так?

Маркові зелені очі стали темними, мов пляшкове скло. Хлопець тупився в нікуди й не видавав жодного звуку. Єгор щосили штурхнув його в груди, Марк заточився та вдарився потилицею об кахлі, проте встояв на ногах, втримавшись рукою за холодну стіну.

— Думаєш, ти самий розумний? — Лямчик нависнув над Марком і спльовував слова, наче насіння — ще одна невідь у кого скопійована звичка. — Особливий, бляха? — Жодного звуку у відповідь. — Відповідай!

— Чого мовчиш?! — продзявкав Мрозович.

Орест обійшов Марка, всім тілом відштовхнув від стін, а тоді налетів ззаду й, обхопивши рукою шию, почав душити. Марк нарешті відреагував: вчепився обома руками у передпліччя Мрозовича, не даючи йому перетиснути горло. Орест сопів і корчився, проте затиснути дужче не міг.

— Урод, бля, прибери руки! — багровіючи, цідив він. Потім, на мить послабивши хватку, підхльоснув інших: — Чого ви, на хрін, поставали? Давайте, братани, валіть цього чмиря!

Лямчик ступив крок уперед, загріб у жменю Маркове волосся і смикнув донизу. Хлопчак не втримався і впав на коліна. Мрозович тепер міг налягти всім тілом й дужче затиснути шию. Він здушив так, що Марк перелякано захрипів. Утім, крім Єгора Лямчика, не зрушив з місця ніхто. Для Олега Божка й хлопців, що стояли за ним, знущання з тих, хто від них відрізнявся, не було новиною, однак тієї миті ніхто не розумів, що тут робить. Хтось прийшов заради розваги, хтось поплівся за натовпом, підкоряючись стадному інстинкту, сам Божко (попри те що нізащо в цьому не зізнався б) щоразу приставав до глузувань над іншими, щоб самому не стати ізгоєм. Але зазвичай усе відбувалося не так, як сьогодні, зазвичай усе обходилося висміюванням і не безневинними, проте безболісними розіграшами, тож тепер хлопці вагалися, чи варто переступати межу. Їх не цікавив Марк, причина крилася в них самих. Вони стояли розгублені, крадькома переглядалися, немовби запитуючи: «Ми справді це зробимо?»

Орест Мрозович раптом зупинився і втупився осклянілим поглядом в однокласників. Він усе зрозумів: нічого не буде. Вони поштовхаються, раз чи двічі вліплять пухлому ляща, на прощання кожен обізве його, а потім розійдуться. Орест відпустив Марка й випростався. Від ідеї, що спалахнула в голові, тілом прокотилася хвиля нетерплячого тремтіння.

— Не випускайте Грозана! — Він підскочив до Лямчика. Той єдиний серед усіх не мав збентеженого вигляду. — Чуєш, Єгор? Єгорка? Тримай його, я зараз!

Мрозович вилетів із туалету й помчав до сходів. Він вихором спустився на перший поверх, почесав до спортзали й зазирнув до хлопчачої роздягальні. Бродового там не було. Орест розчаровано вилаявся. Він не знав, чи Артем узагалі цього дня є у школі.

Підстрибом повертаючись до сходів, Мрозович побачив Ніку Терлецьку. Очі неспокійно забігали. Він наздогнав дівчину та смикнув її за рукав.

— Де Центнер? Знайди Центнера!

Ніка інстинктивно відсахнулася. Мрозович нагадував їй карикатурну, якусь наче недороблену реінкарнацію Ґорлума.

— Не чіпай мене! Що