Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

чи в день пологів, чи наступного дня. Тобто це десь 4-го або 5-го січня. Я розумію, стільки часу минуло, але мали би зберегтися якісь записи. Жінки не щодня помирають під час пологів. Можливо, в Перинатальному досі працює хтось, хто пам’ятає, що тоді сталося.

— Ти хочеш, щоб я розпитала в мами?

Марк покивав. Соня зауважила:

— У місті є ще один пологовий будинок.

— Серйозно?

— Так.

Хлопець зітхнув. Отже, шанси ще менші.

Дівчина підколупнула нігтем прозору плівку на фанерному дискові й запитала:

— Це що в тебе?

— Нічого, — відмахнувся Марк. — У нас сьогодні урок однієї задачі з геометрії, то ми з дідом дещо придумали. — Він підхопив установку й рушив до шкільного входу. На ґанку, коли вони вже розходилися, Марк повернув голову до Соні й серйозно промовив: — Ну, ти однаково запитай. Раптом твоя мама щось дізнається.

42

На великій перерві хлопці з 8-А оточили Марка біля сходів у вестибюлі третього поверху. Хлопчак не задкував, але глянути на них остерігався. Лише раз окинув усю ватагу швидким позирком. Довкола нього згуртувалися майже всі, хто прийшов того дня до школи. Наперед виступили Лямчик із Божком.

— Ну що, пухлий, признавайся, — вишкіряючись, почав Олег Божко.

Марковим тілом піднялася хвиля жару.

— А що?.. Що таке?

Божко гикнув.

— Не дрейф, це я жартую. У нас до тебе справа є.

— Ага, — підтакнув Єгор.

— Ми хочемо звалити з геометрії, — пояснив Олег.

Марк тупився не на хлопців, а кудись ніби повз їхні голови. Подумав, що поводиться поруч із ними достоту, як в оточенні напівздичавілих дворняг: не дивиться у вічі, взагалі уникає прямого погляду, щоб ніхто не сприйняв його за виклик.

— О’кей… — невиразно промимрив він.

— Усім класом, — підморгнув Єгор. — Ти з нами, чувак?

Марк згадав про залишену в роздягальні дідову установку й тонким, зривистим голосом спробував заперечити:

— Але ж у нас урок однієї задачі.

З-за спин Єгора й Олега пролунали смішки. Хтось пирхнув: «Я ж казав!» З іншого боку долетіло зневажливе: «Гандон!» Марк упізнав деренчливий голос Ореста Мрозовича. Єгор рвучко обернувся та шикнув на однокласників.

— Ну, так і я про те, — ретельно відполірованим голосом продовжив Лямчик. — Сам подумай: канікули за два дні, це урок однієї задачі, і це Натянута. Якщо звалимо всі разом, нам нічого не буде.

Натянутою у 8-А — через в’язкувату, протяжливу манеру розмовляти й незмінно стягнуте в тугу гульку на тім’ї рудувате волосся — називали Валентину Іванівну Бортник, учительку алгебри й геометрії. Натянуту можна було б вважати хорошою вчителькою, якби не надмірна м’якість та апатія. На її уроках учням 8-А сходило з рук багато такого, за що інші вчителі поволокли б за шкірку до директора.

— Ну чого ти паришся, малий? — напосідався Олег. Його одяг відгонив дешевими цигарками. — Не сци: це факультатив, нічого нового там не взнаєш!

«Це не факультатив», — подумки заперечив Марк.

— Останнім уроком фізра, на неї і так ніхто не піде, — тим самим вихолощеним, приятельським тоном умовляв Єгор. — Ти ж не хочеш на фізру?

Марк не мав наміру відповідати, проте з вуст зірвалося тихе:

— Ні.

Лямчик широко всміхнувся.

— От бачиш! Ми просто звалимо на урок раніше. Із класу однаково ніхто не підготувався.

Марк опустив голову: «Я підготувався».

— То як? Ти з нами?

Божко поклав руку на Маркове плече, легенько поплескав нижчого за себе хлопчака.

— Усі вже погодилися, — то була неправда: ніхто з дівчат не погоджувався, з ними ще навіть не говорили, та Божко на це не зважав.

Марк, потупившись, міркував. Він уявив, як приходить додому, приносить виготовлений Арсеном круг і у відповідь на дідове запитання говорить, що нічого нікому не показував, бо хлопці вирішили прогуляти урок і він до них приєднався. Марк раптом збагнув, як він їх ненавидить. Якого біса він мусить засмучувати діда, який стільки часу вгатив на ту установку? Борючись із панікою, що кислотою пропалювала живіт, хлопчак підняв голову та насилу витиснув із себе:

— Я не піду.

Олег Божко неправильно зрозумів його слова й зраділо висолопив язика.

— Хе-е, свій чувак!

Марк знову подумав про собак і вивільнив плече з-під його руки.

— Я сказав, що не піду з вами.

— Не гони! — скривився Божко.

До Лямчика та Божка проштовхався Мрозович.

— Сука, який же він кончений!

— Що ти сказав? — перепитав у Марка Єгор.

Мрозович не вгавав.

— Урод, бля!

— Тихо, тихо. — Єгор притримав Ореста, а тоді наблизив голову майже впритул до Марка. Зовсім нещодавно від когось зі старших він перейняв паскудну звичку, навалюючись, заганяти співрозмовника в кут. — Я не зрозумів, що ти сказав.

Марк відступив на півкроку та глибоко вдихнув. Очі бігали, наче в зацькованого звіряти.

— Робіть, що хочете, я залишаюсь. Я підготувався до уроку й нікуди не піду.

На кілька секунд запала мовчанка. Хлопці витріщалися на Марка, а той, скулившись до поту під пахвами, тупився собі під ноги. Зрештою Єгор Лямчик презирливо пирхнув і закотив очі. Олег Божко чвиркнув:

— Мудак, — і штовхнув Марка долонею в обличчя.

— Ми тобі це згадаємо, — крижаним голосом пригрозив Єгор.

Потому вся ватага, обурено гудучи, посунула сходами на другий поверх.

43

Зрештою ніхто не наважився втекти, і весь 8-А з’явився на шостий урок.

Валентина Іванівна Бортник іще під час перерви зауважила установку — не помітити обмотаний прозорою плівкою півметровий фанерний круг, який займав половину третьої парти на центральному ряді, було неможливо, — і після дзвінка першим запросила Марка до дошки. Хлопець вийшов, але розвертатися до класу не став — зупинився впівоберту, обличчям до Натянутої. За спиною вчительки з вікна вистрибували сонячні зайчики. Марк кілька секунд стояв мовчки, мружачись і відгороджуючись фанерним кругом, як щитом, потім поклав свою фанерину на край учительського стола й узявся знімати з неї плівку.

Арсенова ідея була простою. Він вирізав із фанери круг, по центру якого накреслив прямокутний трикутник зі сторонами 12, 16 і 20 сантиметрів. До кожної зі сторін старий моряк прималював квадрат і отримав так звані Піфагорові штани: три квадрати, що прилягають до прямокутного трикутника. У будівельному магазині чоловік купив кілька листів прозорого листового пластику завтовшки 0,8 міліметра, з них канцелярським ножем нарізав дванадцять продовгуватих пластинок (чотири розміром 12 × 3 сантиметри, чотири по 16 × 3 сантиметри та ще чотири по 20 × 3 сантиметри) і три квадрати зі сторонами 12, 16 та 20 сантиметрів. Пластинки приклеїв перпендикулярно до фанери до відповідних за довжиною сторін квадратів — з’єднання між ними обробив герметиком, щоб не пропускали воду, — а на