Віщі сестри - Террі Пратчетт
— Сьогодні ж повня, — швидко сказала Маґрат. — Я маю на увазі, що відьми повинні збиратись на шабаш незалежно від будь-яких інших справ, навіть термінових.
— Тобто ти… — почала Тітуня Оґґ, але Бабуня боляче штрикнула її ліктем.
— Добре, що він стільки уваги приділяє приведенню королівства до ладу, — заспокійливо сказала Бабуня. — Це значить, що він вдумливо підходить до справ. Тож не сумніваюся, що в свій час у нього дійдуть руки й до всього іншого. Бути королем — це все-таки неабиякий клопіт.
— Так, — ледь чутно вимовила Маґрат.
Тишу, яка запала після цього, можна було краяти ножем.
Першою заговорила Тітуня Оґґ, і голос її був одночасно ламкий і гладенький — мов крига.
— У мене тут є пляшечка того іскристого, на випадок, якщо він… якщо… гм… якщо ми захочемо випити, — викрутилася вона, демонструючи пляшку.
— Не хочеться, — похмуро відказала Маґрат.
— Ти все-таки випий, — сказала Бабуня Дощевіск. — Щоб у грудях не заболіло. Ніч видалася холодна.
Місяць виплив з-за хмар, і стара відьма окинула юну швидким поглядом.
— Слухай, — сказала вона. — Щось у тебе з волоссям трохи не гаразд. Таке враження, що ти місяць голову не мила.
Маґрат розридалася.
Приблизно за дев’ять десятків миль від Ланкру той самий місяць заливав світлом неприкметне містечко Рам-Нітц.
Остання дія «Троля з Анку» добігла кінця, і Томджон сходив зі сцени під грім аплодисментів. Тепер кількасот людей рушать додому в роздумах, чи тролі й справді такі погані, якими їх завжди вважали. Хоча, звичайно, це жодним чином не змусить їх почати ставитися до тролів добре.
Коли Томджон упав у крісло за гримувальним столиком, Г’юл ляснув його по спині і взявся зчищати з його обличчя товстий шар сірої грязюки, покликаний надати акторові подоби живої скелі.
— Добра робота, — сказав він. — Любовна сцена просто ідеальна. А коли ти обернувся і нагримав на чаклуна, в залі, мабуть, жодного сухого стільця не лишилося.
— Знаю.
Г’юл потер долоні.
— Сьогодні можемо дозволити собі нормальний відпочинок у трактирі, — сказав він. — Тож давай…
— Ми переночуємо в халабудах, — твердо сказав Томджон, не відриваючись від свого відображення в уламку дзеркала.
— Але ж ти добре знаєш, скільки ми отримали від блаз… від короля! Ми всю дорогу могли б на перинах ночувати!
— Але ми спатимемо на солом’яниках і тому привеземо більше грошей, — сказав Томджон. — А за ці гроші ти зможеш купити богів з небес, і демонів з пекла, і вітер, і хвилі, і стільки ляд у підлозі, що й не полічиш, мій любий садовий пеньочку.
Трохи помовчавши, Г’юл забрав руку з Томджонового плеча.
— Твоя правда, шефе.
— Само собою. Як справи з п’єсою?
— Е-е-е, з якою п’єсою? — безневинно спитав гном.
Томджон акуратно зняв гіпсові брови.
— Сам знаєш, — сказав він. — З тією самою. «Король Ланкрський».
— А. Рухається помалу. Найближчими днями завершу, — Г’юл різко змінив тему. — Слухай, а ми ж могли б дістатися ріки й сісти на який-небудь корабель, що довіз би нас просто додому. Непогано було б, чи не так?
— Але якщо ми рушимо додому суходолом, то дорогою зможемо підзаробити ще. Це було б ще краще, чи не так? — усміхнувся Томджон. — Сьогодні ми заробили сто три пенси; я полічив глядачів, поки читав монолог «На суді». З вирахуванням витрат це майже цілий срібний долар.
— Ти таки справжній син свого батька, — сказав Г’юл.
Томджон відкинувся на спинку крісла і пильно придивився до свого відображення в дзеркалі.
— Знаєш, — сказав він, — хотів би я, щоб це виявилося правдою.
Котів Маґрат не любила, а концепцію мишоловок просто-таки не сприймала всіма фібрами душі. З її точки зору, між людиною та мишами завжди можна було досягти певної згоди щодо питання розподілу харчових запасів з урахуванням інтересів обох сторін. Це була дуже людяна точка зору, особливо в тому розумінні, що слово «людяність» означає щось, притаманне людям — але аж ніяк не мишам. Наразі залиту місячним світлом підлогу кухні в будиночку Маґрат вкривав справжній живий килим.
Коли в двері постукали, килим поліз на стіни.
По кількох секундах тиші стукіт повторився.
Знову запала тиша. Потому двері ледь не злетіли з петель від ударів. Знадвору почулося:
— Відчиняйте! Іменем короля!
Тут-таки інший голос роздратовано зашепотів:
— Чого ти так репетуєш? Нема чого так репетувати. Я не наказував так репетувати. Якщо ти будеш так репетувати, то всю округу розлякаєш.
— Винуватий, сір! Професійна звичка, сір!
— Постукай ще раз. Але просто постукай, і не так сильно, будь ласка.
«Не такий сильний» стукіт міг би лунати й слабше. Фартух Маґрат, що висів на вішалці з внутрішнього боку дверей, упав на підлогу.
— Може, я краще сам?
— Це не за правилами, сір, щоб королі стукали в двері звичайних будиночків. Покладіться на мене. ВІДЧИНЯЙТЕ ІМЕНЕМ…
— Сержанте!
— Винуватий, сір. Задумався.
— Спробуй підняти клямку.
Почувся звук з розряду тих, що їх видають дуже розгублені люди.
— Сір, це може бути не найкращою ідеєю, — сказав невидимий сержант. — Це може бути небезпечно. Якщо дозволите, сір, я порадив би запалити стріху.
— Запалити?!
— Достоту так. Коли не відчиняють, ми завжди так робимо. Викурюємо господарів.
— Боюся, це неприпустимо, сержанте. Якщо ти не проти, я все-таки спробую варіант із клямкою.
— Від самої думки про це просто серце крається, сір.
— Ну, вибач.
— Дозвольте я хоча б її протру.
— Не треба!
— А може, мені підпалити вбиральню?
— В жодному разі!
— Або погляньте на отой курник…
— Сержанте!
— Сір!
— Повертайся до замку!
— Як, сір, і залишити вас тут самого?
— Сержанте, йдеться про делікатну справу. Не сумніваюся, що ти — золота людина, але трапляється, що навіть король має побути сам. До цього, бач, причетна одна юна леді.
— А. Натяк зрозумів.
— Дякую. Будь ласка, допоможи-но мені злізти з цього коня.
— Пробачте за попереднє, сір. Я повівся нетактовно.
— Нічого.
— Якщо вам потрібна буде допомога, щоб з’ясувати з нею все як слід…
— Будь ласка, повертайся до замку, сержанте.
— Достоту так, сір. Якщо ви наполягаєте, сір. Дякую, сір.
— До речі, сержанте…
— Так, сір?
— Мені треба, щоб хто-небудь відвіз мій ковпак та дзвіночки до Гільдії блазнів в Анк-Морпорку. Я ж переходжу на іншу роботу… І мені здається, що ти — ідеальна кандидатура для цієї місії.
— Дякую за довіру, сір.
— Я ж бачу — на службі ти, гм, не людина, а просто вогонь.
— Даруйте, сір?
— На місці скажеш, щоб тебе поселили в апартаментах для гостей.
— Достоту так, сір. Дякую, сір.
Почувся, віддаляючись, стукіт копит. Ще за кілька секунд клямка брязнула і блазень проник у будиночок.
Щоб залізти до кухні відьми в темну пору доби, потрібна певна мужність. Хоча, мабуть, не більша, аніж для того, щоб носити пурпурову блузу з оксамитовими рукавами й фестонами на манжетах. Втім, подумав блазень, цей одяг мав і переваги: на ньому не було дзвіночків.
При собі блазень мав пляшку іскристого й букет квітів; щоправда, в першому дорогою відчутно поменшало газу, а в другому — пелюсток. Він поклав обидва предмети на стіл і присів біля каміна, де дотлівав жар.
Блазень потер очі. День був насиченим. Він відчував, що в ролі короля має не найкращий вигляд — але ж він усе життя з останніх сил грав не свою роль, тож не здавався й тепер. Тим паче, наскільки можна було зрозуміти, його попередники взагалі не завдавали собі щодо цього клопоту. І от йому належить